Читати книгу - "Любий друг (Збірник)"

— Офіцер сказав мені ось що: «Добродію Фоланві, дайте розпорядження, щоб не запрягали завтра карети для цих подорожніх. Я не хочу, щоб вони виїхали без мого дозволу. Розумієте? От і все!»

Тоді надумали побачитися з офіцером. Граф послав йому свою візитову картку, на якій добродій Каре-Ламадон дописав своє прізвище зо всіма титулами. Пруссак дав відповідь, що прийме їх після того, як поснідає, цебто коло першої години.

Ввійшли дами, й хоча всі були занепокоєні, трохи попоїли. Пампушка видавалась хворою й надзвичайно збентеженою.

Допивали каву, коли прийшов денщик за графом і фабрикантом.

Люазо до них пристав, але хоч як намагалися вони захопити з собою Корнюде, щоб надати відвідинам більшої врочистості, він згорда оголосив, що й чути не хоче про будь-які стосунки з німцями; і зостався біля свого коминка, попросивши другий кухоль пива.

Троє чоловіків піднялися на другий поверх і були введені до найкращої в корчмі кімнати, де їх прийняв офіцер; вивернувшись у фотелі, з ногами на коминкові, він палив з довгої порцелянової люльки; одягнений він був у хатній блискотючий халат, напевно, вкрадений у залишеному помешканні якого-небудь буржуа, що не мав доброго смаку. Він не встав, не привітався, навіть не подивився на них. Він становив чудовий зразок хамства, природного для переможця на війні.

Нарешті він мовив:

— Чого фам трепа?

Взяв слово граф:

— Ми хочемо їхати, пане.

— Ні.

— Чи не можу дізнатися чому?

— Тому, що я не хочу.

— Дозволю собі з пошаною зауважити вам, добродію, що ваш головний генерал дав нам дозвіл виїхати й дістатися до Дьєппа; і я не думаю, що б ми могли зробить щось такого, чим заслуговували б такої суворості.

— Я не хочу… От і фсе… Мошете йти.

Уклонившись, усі троє вийшли.

По обіді стало якось сумно. Вибрик пруссака був зовсім незрозумілий, кожному зринали в головах найдивовижніші думки.

Всі зібралися в кухні й без краю сперечалися, домислюючись найнеймовірніших речей. Може, їх хочуть затримати, як заручників, але для якої мети? Чи, може, забрати в полон? Або, швидше, вимагати за них велике викупне? На оцій думці їх охопила паніка. Найбільше поналякувались найбагатші: вони вже уявляли собі, як їм доведеться вирятовувати своє життя — висипати повні мішки золота в руки цього нахабного солдата. Вони сушили собі голови, вигадуючи всякі пристойні брехні, щоб затаїти свої багатства й видати себе за зовсім бідних. Люазо навіть зняв свого ланцюжка від годинника й заховав у кишеню. З наближенням ночі їхні острахи зросли. Засвітили лампу, а що до обіду залишалося дві години, пані Люазо запропонувала зіграти в тридцять одно. Цим можна було бодай душу розважити. Всі погодились. Навіть Корнюде, погасивши з чемності свою люльку, взяв участь у грі.

Граф потасував карти, здав, — Пампушка зразу ж мала тридцять одно; інтерес до гри скоро вгамував побоювання, що тривожили їхні думки. Корнюде, проте, помітив, що подружжя Люазо змовилося і махлює…

Коли сідали до столу, з’явився добродій Фоланві і своїм ядушливим голосом сказав:

— Прусський офіцер звелів запитати в мадемуазель Лизавети Руссе, чи вона не змінила ще своєї думки.

Пампушка встала й зблідла, потім, раптом зчервонівши, як калина, вона прямо задихнулася від злості, що не могла зовсім говорити. Врешті вона вигукнула:

— Скажіть ви йому, отому мерзотнику, отій гидоті, отій прусській стерві, що я ніколи не погоджуся, розумієте: ніколи, ніколи!

Гладкий корчмар вийшов. Тоді всі оточили Пампушку, почали розпитувати, благали відкрити тайну свого одвідання офіцера. Зразу вона противилася, але незабаром таки сказала:

— Чого він хоче!.. Чого він хоче?.. Він хоче спати зо мною! — скрикнула вона. Нікого не образили ці слова, настільки всі були обурені. Корнюде аж розбив свою шклянку, стукнувши нею об стіл. Зчинився дружний крик обурення проти цього паскудного солдафона, всі дихали гнівом, всі об’єдналися для відпору — так, наче з кожного правили ту частину жертви, що вимагали од неї. Граф з огидою заявив, що оці-то люди поводяться, наче давні варвари. Особливо жіноцтво виявило Пампушці своє ніжне співчуття. Черниці, що виходили тільки до столу, посхиляли голови й мовчали.

А проте, коли трохи втихомирилося, почали обідати; розмова не ладилася: всі роздумували.

Дами швидко порозходились, а мужчини, запаливши цигарки, затіяли гру в екарте; до компанії вони запросили й добродія Фоланві, маючи намір непомітно випитати в нього, в який спосіб можна зломити офіцерову впертість. Але ж корчмар думав тільки-но про свої карти, нічого не слухав, нічого не відповідав і раз у раз повторював:

— Грайте, панове, грайте!

Його увага так була зосереджена на картах, що він забував одхаркуватись, і від цього в грудях у нього іноді наче грали оргáни. Його легені своїм свистінням давали всю гаму астми — від глибоких басових нот до тоненького хрипу молодого півника, що вчиться співати.

Він навіть одмовився йти спати, коли його дружина, яка аж падала від утоми, прийшла за ним. І вона пішла одна, бо була «з ранніх» і завжди вставала разом з сонцем, а чоловік її був опівнічником і ладен був просидіти з приятелями до самого ранку. Він крикнув їй: «Постав мені гогель-могель біля вогню!» — і провадив далі гру. Коли стало ясно, що витягти з нього не можна нічого, було оголошено, що час уже спати, — і всі пішли по своїх кімнатах.

Другого дня повставали знову-таки рано в якійсь непевній надії поїхати, ще палкіше прагнучи цього, страхаючись на думку, що доведеться провести день в цій жахливій корчомці.

Та ба! Коні стояли в стайні, а фурмана й не видно. Знічев’я вийшли на подвір’я, покрутилися коло карети.

Сніданок був дуже сумний; чулося якесь охолодження до Пампушки, бо ніч, що приносить обраду, трохи змінила думки. Тепер усі майже сердились на Пампушку за те, що вона не пішла нишком до пруссака, щоб приготувати для своїх компаньйонів на ранок сюрприз. Що тут дивного? Та хто ж би й знав про це? Вона могла б зберегти й пристойність, сказавши офіцерові, що їй стало жалко, що вони так потерпають. Для неї ж це пусте!

Але ще ніхто не признавався у своїх думках.

Після сніданку було нудно до смерті і граф запропонував пройтися околицями села. Маленьке товариство, старанно закутавшись, рушило, крім Корнюде, що вважав за краще залишитися вдома, та черниць, які бавили свій час у церкві або в кюре.

Мороз, що день у день брався, жорстоко щипав за ніс та за вуха; ноги так заклякли, що кожен крок був тяжкий; і