Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

Нарешті границя американська. Великі тисячі чекають на відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Уночі стрілянина з кулеметів — то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25–30 % стану бригади знайшлися на тилах американців, решта дісталася до совєтської неволі або згинула.

За своє коротке існування (неповних три місяці) бригада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом вдалося би усунути, але все покривали молодечий запал і жертовність. Вишколювались і билися за Україну. Представлені до нагородження німецькими Залізними хрестами в більшості відмовлялись, просячи бойових українських нагород. Хотіли носити свої відзнаки, а не чужі.

Не хотіли вірити, що по 30-літнім існуванню Української армії не маємо бойових нагород і відзнак. Доводилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користувались чужими — знову потіхою було, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ї дивізії, яка невдовзі видасть підручник служби польової та муштрової.

Доводилось у штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю соромно було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній день.

Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). -1972. — Ч. 4 (60). — С. 8 -16.

Дещо про бригаду "Вільна Україна"

Володимир ГОНЧАРУК,

командир 1-ї сотні протипанцерної бригади "Вільна Україна"

Ця військова формація під командою полковника Петра Дяченка називалась "1-ша Українська протипанцирна танкова бригада "Вільна Україна". Багато відомостей про цю бригаду немає, тому що більшість її бійців не змогли переправитись через річку Ельбу і попали в більшовицький полон. Автор цієї статті був ад'ютантом бриґади, хоч мав тільки ступінь поручника. Про цю бригаду є коротка згадка у книжці [Тараса] Бульби-Боровця "Армія без держави".

Бригада "родилася" в Берліні в місяці лютому 1945 року. Добровольців до бриґади не бракувало, бо більшовики наближались до Берліна, через що багато робітників з України масово голосились у ряди бриґади.

В місті Радеберґ біля Дрездена зібрались рештки українських частин, і незабаром їх відіслано до Дрездена, де замість до української армії попали до РОА генерала [Андрія] Власова. За порадою деяких німецьких старшин ми приготували списки українських вояків (320 осіб) і вдались до Берліну, де мав би перебувати штаб УНА.

Добираючись до готелю "Кант", відкриваю двері й бачу багато цивільних, що мене дуже занепокоїло. Дижурний старшина, також у цивільному одягу, зголосив мене до генерала [Павла] Шандрука. Відкривають мені двері, і я бачу за столом "цивільного" генерала, котрому я зголосив приїзд 320 вояків. Генерал просив вибачення, що немає однострою, і заявив, що однострої скоро будуть пошиті, що й сталося. Незабаром принесли нам перекуску, і я дістав від генерала Шандрука признання та похвалу за проведену акцію.

Нас примістили в бараках, в околиці Берлін-Ґрінав (Рудоверштрассе). До штабу я заходив досить часто, у штабі було гамірно, та найголоснішим був отаман Бульба. У штабі я довідався про створення Українського національного комітету та що генерал Шандрук очолює цей Комітет.

Одного дня до наших бараків прибуло кілька наших старшин, усіх вояків вистроїли перед бараками, один із старшин прочитав нам Деклярацію Національного комітету, а потім ми склали присягу на вірність Україні. Після цього сформовано з нас дві групи: до першої отаман Бульба підібрав своїх хлопців, і ця група від'їхала на Судети. З тою групою поїхав і сотник Сачківський. Друга група творила бриґаду полковника Дяченка, її відіслано до міста Ґляц на Шленську. Ми розмістились у модерних, дуже чистих касарнях. Тут і народився штаб бригади: начальником штабу був поручник Царинник, колишній старшина Червоної армії; ад'ютантом був поручник Юрків із колишньої УГА; був ще штабовий писар і жінка-машиністка. Там і не могли обійтись без мого знання німецької мови.

Скоро бригада начисляла 1200 бійців. До бригади приділено двох старшин у ранзі майора. Майор із Вермахта був дуже аґресивний і пробував якнайскорше вислати бриґаду на фронт. СС-старшина, більш людяний, радить Дяченкові не спішити на фронт, але нав'язати контакт з дивізією "Галичина". З дивізією тримали зв'язок через кур'єрів; генерал Шандрук також не радить спішитися на фронт.

Внаслідок критичної ситуації на фронтах бриґаду таки кинено у бої. Озброєні тільки в легку зброю, ідемо поїздом у напрямі міста Бауцен, де й попадаємо під обстріл більшовиків, котрі вже вспіли зайняти Бауцен. Ми скоро пішли в протинаступ, здобули від більшовиків місто, але потерпіли великі втрати. Саме тоді полковник Дяченко назначує мене ад'ютантом бриґади, а поручника Юркова — начальником обозу. Обоз нам був тоді необхідним, бо іншого транспорту ми не мали. Вози та коні здобули ми від червоних, а навіть від німців, калмиків та узбеків, котрі вже не хотіли воювати. Тоді ми мали великий запас харчів, цигарок і горілки. Незабаром нас посилають здобувати Ґерлітц-Льобау, акцією командував славний Отто Скорцені. Акція закінчилася дуже успішно, ми здобули багато зброї і взяли багато полонених.

На другий день після цієї акції приїхав до нас німецький генерал [командир парашутно-танкового корпусу "Герман Герінг" Вільгельм Шмальц] і відзначив полковника Дяченка Залізним хрестом, а про успіх бриґади згадано у спеціяльному повідомленні. Нас знову післали на відпочинок, та ми з нього не скористали, бо проголошено капітуляцію.

Червоні далі бомбардували нас і перешкоджали в переправі через Ельбу. Полковник Дяченко дав наказ бриґаді триматися разом, а сам зі мною, шофером і приятелькою Оленою їде легковою машиною в напрямі Тешен-Боденбах, щоби знайти місце переправи цілої бриґади. їхали ми цілу ніч і доїхали до міста Ауссіґ. У місті вже є чеська поліція, чехи ставляться до нас дуже ввічливо і радять нам лишатися на Чехах. Даємо чехам у дарунок кілька автоматів і ґранат і від'їздимо далі на захід. У місті дуже багато німецького війська та зброї. Скоро голосники в місті повідомляють, що до міста входять московські танки. Велика паніка. Ми втікаємо з міста так далеко, як можна було. Пакуємо харчі в наплечники і рушаємо в ліс. У лісі повно вояків. Заходять у ліс і червоноармійці за воєнними трофеями. Тоді полковник Дяченко попрощався зі своїм Залізним хрестом і пістолею.

В лісі ми віднайшли вояка з нашої бриґади Михайла Заблоцького, раненого в руку. Пані Олена зробила йому перев'язку рани. В дальшій мандрівці нам перешкодили чеські поліцисти; полковник Дяченко з панею Оленою втекли до ліса, я із Заблоцьким здалися на волю чехів. Я сказав чехам, що я румун,