Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Наслідком цього є той факт, що телевізійні «наркомани» схильні менше довіряти людям, рідше вступають до волонтерських організацій порівняно з тими, хто нечасто дивиться телебачення. Однак перш ніж винуватити в цьому пристрасть до телевізії, варто уточнити: що є причиною, а що є наслідком? Можливо, між цими явищами існує лише корелятивний, а не причинно-наслідковий зв'язок? Світло на це питання проливає «природна» подія, що сталася в Канаді. В одному канадському регіоні є три загалом однакових міста, одне з яких перебувало поза зоною досяжності телевізійного ретранслятора, що обслуговував той регіон. Коли ж те місто потрапило нарешті до зони покриття, відвідування клубів та інших громадських закладів впало порівняно з відвідуванням цих закладів у тому ж самому місті тоді, коли до нього іще не доходив телевізійний сигнал, причому впало до рівня, приблизно однакового з рівнем решти двох міст, де телебачення з'явилося раніше. Це є свідченням того, що падіння відвідуваності спричинив перегляд телепрограм, а не схильність певного типу людей до самотності, яка спонукала їх дивитися телевізор, а не спілкуватися наживо з іншими людьми.
До віддалених районів Нової Гвінеї, де я проводжу польові дослідження, нові комунікаційні технології ще не добралися: все спілкування тут і досі відбувається особисто й при цілковитій увазі до співрозмовника, як було колись і у Сполучених Штатах. Зазвичай новогвінейці проводять більшу частину дня у розмовах один з одним. На відміну від млявих і нечастих розмов американців, спілкування між новогвінейцями не переривається поглядами на мобільний телефон, що лежить на колінах, та розсиланням повідомлень під час розмови з фізично присутньою людиною, якій приділяється значно менше уваги, ніж телефону. Син одного американського місіонера, який провів дитинство в Новій Гвінеї, а до США перебрався лише в підлітковому віці, описав своє потрясіння від різниці між тим, як розважаються діти в Новій Гвінеї та Сполучених Штатах. У новогвінейському селі діти ходять одне до одного цілий день, тоді як у США вони «йдуть додому, зачиняють двері й дивляться на самоті телевізор».
Американський користувач мобільного телефону в середньому переглядає його кожні чотири хвилини і проводить щонайменше шість годин щодня, вдивляючись в екран свого телефону чи комп'ютера. В підсумку американці здебільшого вже не сприймають один одного як живих людей, чиї обличчя та рухи ми бачимо, чиї голоси чуємо і яких ми здатні розуміти. Натомість ми сприймаємо один одного головним чином як текстові повідомлення, які бачимо на екрані, інколи — як голоси, що їх чуємо по мобільному телефону. Зазвичай нам буває важко виявити грубість по відношенню до живої людини, яка стоїть поряд з нами, яку ми бачимо та чуємо. Але цей механізм стримування перестає працювати, коли люди сприймаються як слова на екрані. Значно легше виявляти брутальність та зневагу по відношенню до текстового повідомлення, ніж до живої людини, яка дивиться вам у вічі. А коли ви призвичаїтеся бути лайливим і грубим на відстані, то це стане першим кроком до того, щоб почати ображати людину, з якою спілкуєтесь наживо.
Однак таке пояснення руйнації здатності американців до політичного компромісу та чемного поводження взагалі впирається в очевидне заперечення. Непрямі методи спілкування вибухово поширилися не лише у Сполучених Штатах, а й у всьому світі, особливо в заможних країнах. Італійці та японці теж користуються смартфонами, причому не менше за американців. Чому ж політичний компроміс не руйнується, а хамство не поширюється і в решті заможних країн?
Мені на думку спадають два можливих пояснення. Перше полягає в тому, що в XX столітті електронні засоби спілкування та багато інших технічних новинок укорінилися спершу в США, а вже потім (разом зі своїми негативними наслідками) поширилися на інші багаті країни. Звідси випливає, що Сполучені Штати стали просто першою, але не єдиною країною, де поширення телебачення та телефонів потягло за собою занепад здатності до політичного компромісу. Дійсно, мої британські друзі розповідають, що побутового хамства в їхній країні стало значно більше, ніж 60 років тому, коли я там жив, а приятелі з Австралії зазначають, що безкомпромісність у політичному житті їхньої країни також зростає. Якщо це пояснення правильне, то досягнення іншими заможними країнами того рівня політичного протистояння, якого вже досягли Сполучені Штати, є лише питанням часу.
Іншим потенційним поясненням є те, що ще в минулому США з кількох причин мали (і мають сьогодні) менше соціального капіталу, здатного протистояти нашестю бездушної сили сучасних технологій. Територія Америки у 25 разів більша за територію будь-якої іншої заможної країни, крім Канади. З іншого ж боку, густота населення США (тобто кількість людей на одиницю території) у десять разів менша, ніж у більшості інших заможних країн; лише в Канаді, Австралії та Ісландії цей показник нижчий. У США акцент завжди робився на індивіді, а не на громаді, як у Європі та Японії; за показниками індивідуалізму серед багатих країн Сполучені Штати випереджає лише Австралія. Американці часто змінюють місце проживання — в середньому раз на п'ять років. Американські відстані, значно більші за японські та європейські, означають, що коли хтось перебирається на нове місце, то його друзі, швидше за все, залишаться значно далі від нього, ніж друзі тих японців чи європейців, які також переїжджають. Відтак соціальні зв'язки американців більш ефемерні, для них характерна часта зміна приятелів, а не велика кількість вірних друзів, які живуть неподалік.
Але територія США та відстані всередині цієї країни є величинами сталими, зменшуватися вони не будуть. Навряд чи американці відмовляться від стільникових телефонів або ж стануть менше переїжджати. Тому якщо це пояснення, яке пов'язує занепад американського політичного компромісу з тими чинниками, які спричиняють наш незначний соціальний капітал, є правильним, то політичний компроміс і далі перебуватиме у США під більшою загрозою, ніж в інших заможних країнах. Це не означає, що ми приречені на дедалі сильніше політичне протистояння. Просто американським політичним лідерам і американським виборцям знадобиться більше свідомих зусиль, аніж в інших країнах, для зниження його рівня.
-
У цій книзі вже говорилося про дві країни — Чилі та Індонезію, де руйнація політичного компромісу призвела до того, що одна сторона запровадила військову диктатуру, недвозначною метою якої було знищення другої сторони. Для більшості американців така перспектива видається абсурдною. Абсурдною вона була і для моїх чилійських друзів, коли я 1967 року побував у цій країні. Однак саме це і сталося в Чилі у 1973 році.
Американці можуть заперечити: «Але ж Сполучені Штати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу», після закриття браузера.