Читати книгу - "У череві дракона"

— Вигляд у вас курортний, — посміхнувся Іван Корнійович. — Нахапалися кримського сонця.

Треба було перекинутись кількома банальними фразами — так велів звичай. Мирон Сидорович запитав про здоров’я Катерини Трохимівни, а Жовтий про здоров’я Мирослави.

— А не можна трохи відкласти? — сам не тямлячи навіщо, запитав Грива.

Вузький проріз очей Івана Корнійовича іще повужчав — здавалося, очі зникли зовсім і ця людина втратила здатність щось бачити. А проте Жовтий бачив навіть глибоко приховане — він розумів, що то була нехіть, породжена збайдужінням до теми. Йому було також ясно, коли й чому збайдужів Грива до своєї докторської. І все ж захист повинен відбутися — майже так само, як пасажирський поїзд має прибути на станцію призначення. Наука планувалася, плани затверджувались — в них було все наперед обумовлено. Дарма що наукові дослідження не піддаються конвеєрним методам, — зовнішні атрибути для декого здатні замінити саму сутність науки. Жовтий не був би директором інституту, якби не вмів узгоджувати адміністративного, підзвітного з творчим, справді філософським.

Членкор вийшов із-за столу, сів у крісло навпроти Гриви.

— Що саме вас непокоїть, Мироне Сидоровичу? Всі вже знають вашу дисертацію. Та й вас також знають. І це, мабуть, найголовніше.

— Ні.

— Що — ні?..

— Найголовніше те, що я сам себе не знаю.

Жовтий торкнувся коліна співрозмовника — жест, може, й не вельми галантний, зате сповнений внутрішньої щирості.

— Мироне Сидоровичу! Звичайно, я вас розумію. Ви переросли свою дисертацію. Але ж те, в чому ви її переросли, іще не здобуло повної ясності. Чи не так? Тут потрібні роки й роки. Хіба захист докторської — то найвища вершина?..

— Вона вже мені чужа — ось у чому справа.

— Тоді, коли ви її писали, вона ж вам не була чужа?

— Можливо.

— Отож-бо! Підіб’ємо підсумок. Один етап завершено, другий розпочато… Найближче і найдорожче для нас те, чого ми ще не встигли завершиш. Хіба ж це тільки у вас? В кожної творчої людини. Але не можна знищувати завершеного! Його слід доводиш до пуття. А відтак хай собі лягає на полицю. Адже ж то шмат нашої біографії…

— Так. Але що робиш в тому разі, коли наступна праця заперечує попередню?

Жовтий поблажливо посміхнувся.

— Що робиш? Заперечувати! Саме в цьому й полягає закон заперечення заперечення. Кому ж це знати, як не нам з вами?..

Мирон Сидорович вийшов від директора з відчуттям внутрішньої роздвоєності: він і сам розумів, що захист скасувати не можна; але ж у глибині душі наростав протест проти директорської софістики. Адже, захищаючи дисертацію, Грива мусив стверджувати те, що нині заходить у цілковиту суперечність з його переконаннями, — по суті, лицеміриш, займатися пристосовництвом. З другого боку, Жовтий правий, коли каже, що його гіпотеза поки що не здобула повної ясності. Та й чи вона можлива — повна ясність? Щоб її здобути, треба стати Богом…

Якби в Києві було менше дерев, місто нагадувало б розжарену піч. Бруківка пашіла, асфальт, здавалося, ось-ось потягнеться за колесами. Кияни строкатими зграйками поспішали на Труханів острів — туди, де людська голизна сприймалася так само природно, як вона сприймається в африканському селі. Велика сила умовностей: на правому березі Дніпра парубка у вузеньких плавках, з доволі виразними опуклостями чоловічих ознак, затримає міліція і, може, навіть оштрафує; і в цей самий час на лівому березі сотні тисяч людей — чоловіків, жінок, підлітків довірливо віддавали своє майже голе тіло первісним силам природи, зовсім не соромлячись одне одного. Мовби правий і лівий дніпровські береги були окремими державами, де панували протилежні закони й моральні норми.

Мирон Сидорович піднявся в парк навпроти інституту, де «бюропатетики» інколи дискутували, не ризикуючи потрапити під осудливе глипання Степана Божка. Гриві хотілося погомоніти з Жолудем. І хоч він знав, що Юрко іще не повернувся з відпустки (отже, ловить щук прадавньою топтухою десь поміж лугових сінокосів), наперекір глуздові сподівався на приємну несподіванку.

Йшов повільно, вдихаючи запахи перегрітого листя. На посипаних піском алеях, серед лип і каштанів дихалося вільніше, ніж на забрукованому майдані. Поміж дерев на садовій лаві помітив жіночу постать, що схилилася над книжкою. Жінка сиділа спиною до нього, і лише тоді, коли Мирон Сидорович підійшов майже впритул, вона, оголивши в усмішці білі зуби, рвучко випросталась. То була Клара Петрівна.

Її усмішка якась знічена — мовби Клара почувалась винною. Кремова блузка із тоненького полотна їй вельми личила, підкреслюючи яскраву полум’яність волосся. Обличчя біло-матове, без найменших слідів смаглості. Можна було зробити висновок, що Клара не виїздила за місто, не відвідувала навіть труханівських пляжів.

— З поверненням, — все з тією ж зніченою усмішкою подала руку Гриві. — Тепер я знаю, що телепатія існує.

Він дивився на її бджолиний стан, думаючи про те, що так-таки нічого й не знає про її особисте життя. Вона перебувала в тому віці, коли дівочість не викликає шани. Звісно, якийсь досвід у неї був — у цьому Мирон Сидорович не сумнівався. Раптом захотілося дізнатися те, про що жінки розповідають лише близьким людям. Це його спершу здивувало, а відтак пригадав, що її образ не раз спливав у його пам’яті впродовж кримських мандрів.

— Телепатія? — механічно перепитав він. — Як же це вам вдалося в ній упевнитись?

— Я бачила, як ви вийшли з інституту. Куди ж він, думаю, зараз піде?.. І так мені захотілося, щоб ви прийшли сюди… Знаєте, мені навіть здалося, що я думкою скеровую ваші рухи. Ледве встигну подумати, як ви вже виконуєте. Навіть сама злякалася…

Він засміявся.

— А я