Читати книгу - "Філософія: Навчальний посібник."

матерія і форма. Ці форми у Платона називаються ідеї, тобто видіння, види, образи. Вони суть першородні нерукотворні світи, таємні мотузки, які тримають минущу тінь, або матерію”[205]. Форма, або ідея існує разом з матерією, проте у той же час відносно матерії є її першоосновою, визначає розвиток матерії. Положення про вічність матерії неодноразово підкреслюється Сковородою. Так у творі “Ікона Алківіадська” він пише:

“Якщо ж мені скажеш, що зовнішній світ цей у якихось місцях і часах закінчується, маючи належну йому границю, то і я скажу, що закінчується, тобто починається. Бачиш, що одного місця границя одночасно є й двері, що відчиняють поле нових просторів, і тоді ж починається курчатко, коли псується яйце. І так завжди все йде у безкінечність. Все наповнююче начало і світ цей, будучи тінню його, границь не має... Materia aeterna. (Матерія вічна - О.К.)”[206].

У понятті Бога Сковорода схилявся скоріше до пантеїстичного, ніж до ортодоксально-християнського його визначення.

Крім вчення про дві натури у метафізиці Сковороди також розвивається ідея “трьох світів”. Найбільш чітко ця ідея розгорнута у діалозі “Потоп Зміїний”: “Є ж три світи. Перший є всезагальний і світ населений, де живе все народжене. Цей, складений із незліченних світ-світів, і є великий світ. Інші два часткові й малі світи. Перший - мікрокосм, тобто світик, малий світ або людина, Другий світ символічний, тобто Біблія. У населеному будь-якому світі сонце є його око, і око це є сонце. А як сонце є голова світу, то не дивно, що людина названа мікрокосм, тобто маленький світ. А Біблія є символічний світ, тому що у ній зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були монументами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх”[207]. Мету пізнання Сковорода вбачає в осягненні сутності, внутрішнього смислу речей. Через чуттєве пізнання зовнішнього людина здатна проникнути у невидиме, головне. Однак пізнання природи не є самоціллю, самопізнання людини - ось остаточна мета. Людина у її співвідношенні зі світом займає головне місце у творчості Сковороди. Згідно його поглядів, все, що коїться в світі має значення лише в тому, що знаходить своє завершення в людині. “А що таке людина? - пише він у книзі “Асхань”, - Що б воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині”[208].

Проблема людини пов’язана у нього з критикою аморальності світу. Ось яка дається характеристика світу у роботі “Вдячний Еродій”: “ ...Світ же - це море потопельників, країна, бита моровим повітрям, огорожа лютих левів, острог полонених, торжисько блудників, солодколюбна вудка, піч, що розпалює хіть, бенкет біснуватих, хор і хоровод п'яно здурілих”[209]. А у листі до Якова Правицького у Бабаї Сковорода пише: “Будемо тікати від світу, перебуваючи в гавані і зневажаючи омани світу. Світ - це скупість, честолюбство, плотська насолода”[210]. Для того, щоб встояти проти спокус і принад світу, людина повинна знайти моральну опору в самій собі, пізнати в собі “істинну” людину. Тому через усі твори Сковороди проходить заклик “знай себе”, або “пізнай себе”. Пізнати себе - це значить пізнати в собі дух, відкрити Бога в людині: “...Пізнати і збагнути точну людину, весь труд і оману від тіні її, на якій усі зупиняємося. Адже істинна людина та Бог є те саме”[211].

Науку про людину і її щастя Сковорода вважав найвищою серед усіх наук. Безпосередній прояв щастя вбачав у “внутреннем мире”, «сердечном веселіи, душевной крепости”. Досягається це “сродством” з певним видом праці. Істинне щастя у вільній праці за покликанням (“душу веселит сродное делание”). У цьому контексті пізнати себе - значить пізнати своє природне покликання до певного виду занять. Смислом своєї філософії Сковорода вважав те, що вона вчить справжньому щастю. Щастя пов’язане не з багатством, а з внутрішнім світом, щоб узнати, знайти самого себе і “задружить с собой”.

Хоч Сковорода й суворо засуджував аморальність світу, проте це не свідчить про його трагічне відношення до життя і світу. Коли людина знайшла себе, вона здатна побудувати своє ставлення до світу за принципами гри. В “Іконі Алківіадській” наводиться така притча: Пустельник жив у глибокій самотині.

Він кожного дня при сході сонця входив у просторий сад. У саду жила прекрасна й надзвичайно лагідна пташка. Він зацікавлено дивився на дивні властивості отої пташки, веселився, ловив і так непомітно проводив час. Пташка навмисне близько сідаючи, забавляла лови його й, здавалося, тисячу разів могла бути в руках, та не вмів її ніколи спіймати. “Не сумуй про це, друже мій, - сказала пташка, - що спіймати не можеш. Ти будеш вік мене ловити для того, щоб ніколи не спіймати, а лиш забавлятися” Якось до нього приходить його друг. Після привітання почалась дружня бесіда. “Скажи мені, - запитує гість, - чим ти у дрімучій твоїй пустелі потішаєшся? Я б у ній помер від нудьги...” Та пустельник: “Скажи ж ти спершу, що тебе веселить у співжитті? Я би в ньому помер від суму...” - “Моїх забав три джерела, - гість відповів - 1) подаю моїм домашнім і чужим благодіяння; 2) добрий стан здоров'я; 3) приємність дружнього співжиття...”. - “А я, - сказав пустельник, - маю дві забави: пташку і початок. Я пташку завжди ловлю, та ніколи не можу її спіймати. Я