Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

— Мені все ще не віриться, що моя особистість, тобто саме той Джім Френк, якого я знаю, залежить від такої дрібниці, - сказав і зважив на руці дестабілізатор. — А як же інші, міс? Хто визначить, кому в Америці буде дозволено носити цей «біонік»? І якщо інші дізнаються про його існування, то на нас полюватимуть, як на зайців: кожному захочеться мати в кишені цю надійну річ. Зрештою, його просто розшифрують і почнуть продукувати, як транзистори, і незабаром світ закується в надійні лати, а ваше відкриття, міс, стане дитячою забавкою.

— «Біонік», як ви назвали дестабілізатор хвиль, не розбирається, а просто вибухає, Джім. Носіть на здоров’я і не думайте про інших. Тим більше, що над Америкою, як ви переконані, ніколи не спрацює нейрошоковий імпульс.

Френк розумів: Хілда — найстрашніша людина в світі, а її «біоніки» — не що інше, як власний капітал, і продасть вона свої чорні брикети недешево. «Вона може стати найбагатшою людиною на планеті, і тоді невідомо, до чого ще додумається її гострий розум. І навряд чи хто зможе проконтролювати її заводи, які продукуватимуть незриму смерть. Ні, її не можна ні залишати у підземеллі Гленда, ні випускати під сонце…»

Спільна робота над приборканням хвилі гравіталу здружила Павла й Кукудзі. Тепер вони щовечора збиралися у затишному будинку Острожних за традиційним чаєм.

Павло готувався до обіду, як до офіційної зустрічі з керівником наукового центру Ранчо Доута, де мав звітувати про своє відкриття у вузькому колі вчених. Коди ж з’явився лише Вундстон, Павло навіть образився за таку неувагу, і це помітив, як завжди, балакучий Вундстон. Він заговорив до всіх, адресуючи тост Острожному:

— Бачу, всі звикли вважати товстуна Х’ю невдахою і запрошують до столу, шануючи лише мої колишні заслуги в науці. Я й сам уже з цим змирився. Але кажуть: чужа біда має зворотний бік, і для іншого може стати приємною несподіванкою. Довірливий фантазер Дейвід Рассел вивів мене із злиднів, але змусив пожертвувати саном ученого. Я мало не став попихачем і тяжко страждав над заходом своєї зорі. Але, як каже й стверджує містер Острожний, енергія виникає, коли її збудити. Мою долю збудила смерть Рассела, і я сьогодні маю засвідчити високоповажному товариству, що містера Вундстона призначено, як не дивно, керівником першого в світі міжнародного наукового центру, що віднині називатиметься Інститутом енергії імені Малькольна Макларена, — без патетики виголосив Х’ю. Із скорботним виразом закінчив: — Прошу випити і вшанувати мовчанкою нашого талановитого колегу, чиє ім’я носить інститут у цих забутих богом, але освячених розумом пісках.

Павлові перехопило подих, і він ніяк не міг здобутися на слово.

— У Малькольна була примітивна лабораторія? Це все тому? — ствердив чи запитав Павло, ніби Вундстон будував лабораторію і полігон, який не витримав удару хвилі гравіталу.

— Ніхто нічого не міг передбачити, містер Острожний, — відповів Х’ю. — Слава богу, що ви серед нас, сер…

Павло здогадався: у підземному полігоні Макларена досі шаленіє енергія, яку створив Малькольн і сам згорів у її гравіталових вихорах.

— Слава богу, — повторив Вундстон і важко опустився на стілець.

— Можете вважати, що він пропав безвісти. — Х’ю пальцями вертів порожній келих, слідкував за грою світла на гранях кришталю й говорив, ніби роздумував у самотині. — Він просто не вийшов з свого полігона, куди зараз ніхто не може ввійти. А що там зараз, міс Кет, те найкраще знає ваш чоловік. — Глянув на Павла. — Після обіду я передам вам лист містера Макларена. Він не встиг відправити, сер. Це був його останній лист, — сказав Вундстон і потай зрадів, що все ним сказане магічно діяло на Острожного і навряд чи зможе він тепер запідозрити підробку.

— Спасибі, містер Х’ю, — подякував Павло й звернувся до всіх: — Цей обід будемо вважати поминальним. Моя душа не хоче миритися з тим, що Малькольна нема серед нас, але реальна правда надто жорстока, щоб ховатися від неї.

— Якщо я правильно зрозумів, панове, — заговорив Кукудзі й обережно поправив свої окуляри, — якщо це справді сталося, то нам знову доведеться готуватися до того, щоб погасити гравіталовий вал?

— І якомога швидше, — підказав Вундстон.

— Це, звісно, сталося не вчора і не місяць тому? — запитав Кукудзі.

— Нас завела в оману місіс Мері, - відповів Вундстон. — Ми вірили, що Малькольн за кордоном.

— Містер Кукудзі уточнює не заради інтересу, містер Х’ю, — пояснив Павло. — Нам треба знати приблизну дату феномена, що стався в лабораторії Макларена, аби забезпечити надійний режим імпульсної установки.

— Вам доведеться повторити той експеримент, що ви провели на своєму полігоні, містер Острожний, — глухо мовив Вундстон.

— Бідна Мері, - зітхнула Катя. — Ви давно бачили її, містер Х’ю?

— Мері виїхала з свого дому. Ми, на жаль, не підтримуємо дружніх зв’язків. Можливо, вона уникає старих друзів Малькольна, щоб не згадувати про свого чоловіка, — плутано пояснив Вундстон і запропонував тост за Острожного й Кукудзі. — Америка любить переможців, панове.

— Я підіймаю свій келих особисто за містера Острожного, — швидко додав Кукудзі. — В останньому експерименті я виконував роль лаборанта. Містеру Острожному сутужно було без Френка Гаррелсона, який так і не повернувся на Ранчо Доута.

Павлові нетерпеливилось почитати листа від Малькольна. Незважаючи на обов’язок господаря, він вибачився й сказав Х’ю Вундстону:

— Я чекаю на вас у кабінеті. Каву нам подадуть туди. Якщо ви не заперечуєте…

— Можу вам вручити листа, а при зустрічі поговоримо про деталі. — Вундстон добув з внутрішньої кишені піджака цупкий конверт. — Прошу. Якщо зважати на сургучеву печатку з особистим штемпелем містера Макларена, листа ще не бачили чужі очі.