Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

І Король сказав Береґондові:

— Береґонде, твій меч пролив кров у Святилищах, де це заборонено. Ти також покинув свій пост без дозволу Володаря чи Капітана. За це в давнину карали смертю. Тож нині я мушу оголосити свій присуд... Тебе звільнено від усіх покарань, бо ти був відважний у битві, а понад усе тому, що спонукою твоїх учинків була любов до Володаря Фарамира. Проте ти повинен залишити Варту Цитаделі й покинути Місто Мінас-Тіріт!

Рум’янець зійшов зі щік Береґонда, враженого до глибини душі. Він схилив голову, та Король сказав:

— Так мусить бути, бо тебе призначено воїном Білого Загону — Варти Фарамира, Принца Ітілієнського. Ти будеш його капітаном, житимеш в Емин-Арнені у спокої та в пошані й служитимеш тому, заради кого ризикував усім і кого врятував од смерті.

Тоді Береґонд, осягнувши милосердя і справедливість Короля, зрадів, опустився навколішки, і поцілував його руку, й пішов собі, радісний та задоволений. Араґорн же оголосив Ітілієн вотчиною Фарамира і наказав йому оселитися на пагорбах Емин-Арнену — так, аби видно було Місто.

— Бо, — мовив Король, — Мінас-Ітіл у Морґульській долині буде зруйновано дощенту, і, хоча з часом він очиститься, ніхто з людей не житиме там іще багато довгих років.

Останнім Араґорн привітав Еомера Роганського, і вони обнялися, й Араґорн сказав:

— Між нами не може бути і мови про те, щоби давати, чи отримувати, чи винагороджувати когось, бо ми брати. У щасливу годину Еорл приїхав із Півночі, й жоден союз між народами не був такий благословенний: ніхто з його учасників ніколи не підводив іншого й ніколи не підведе. Як тобі відомо, ми поклали Теодена Славетного до гробниці у Святилищі, й там він лежатиме довіку серед Королів Ґондору, якщо на те буде твоя воля. А якщо ти забажаєш, то ми вирушимо до Рогану і повернемо його додому, щоби він спочивав поміж своїм народом.

І Еомер відповів:

— З того дня, коли ти з’явився переді мною просто зі зеленої трави на схилах, я полюбив тебе, і любов моя не мине. Та нині я мушу ненадовго поїхати до своїх володінь, де багато треба відновити й усюди навести лад. Але щодо Загиблого, то, підготувавши все, ми повернемося по нього, — а до того нехай він трохи спочине тут.

І Еовин сказала Фарамирові:

— Наразі я мушу поїхати до своєї рідної землі, поглянути на неї ще раз і допомогти братові у його праці, але коли той, кого я довго любила як батька, упокоїться навічно, я повернуся.

Так проминула щаслива пора; і восьмого дня травня Вершники Рогану були готові рушати додому Північним Шляхом, і з ними поїхали Ельрондові сини. Уздовж дороги від Брами Міста до стін Пеленнору стояли люди, котрі віддавали їм шану і хвалу. Потім усі, хто мешкав далеко від Мінас-Тіріта, повернулися до своїх домівок, радіючи; чимало доброзичливих рук доклало свою працю до відбудови і відновлення Міста, щоби вилікувати його від усіх шрамів війни та спогадів про темряву.

Гобіти затримались у Мінас-Тіріті разом із Леґоласом і Ґімлі, бо Араґорн не бажав, аби їхнє братство знову розпалося.

— Зрештою, все це таки закінчиться, — сказав він, — але я хотів би, щоби ви ще трохи зачекали: адже діянь, у яких ви брали участь, іще не завершено остаточно. Наближається день, якого я чекав, відколи змужнів, і, коли він настане, я хотів би, щоби мої друзі були поряд.

Але про той день Араґорн не мовив більше й слова.

У ту пору всі члени Загону Персня мешкали разом із Ґандальфом у прегарному домі й гуляли собі, скільки душа бажала. А якось Фродо сказав Ґандальфові:

— Чи знаєш ти, що то за день, про який мовив Араґорн? Ми щасливі тут, і я не хочу нікуди йти, проте дні збігають, Більбо чекає, а дім мій таки в Ширі.

— Щодо Більбо, — відказав Ґандальф, — то він чекає того самого дня і знає, що тебе затримує. А щодо швидкоплинного часу, то зараз лише травень і до розпалу літа ще далеченько. І, хоч усе довкола змінилося так, ніби в цьому світі минуло ціле сторіччя, для дерев і трави не збігло ще й року, відколи ти вирушив з дому.

— Піпіне, — сказав Фродо, — здається, хтось твердив, що Ґандальф став не таким потайним, як раніше? Напевно, тоді він був просто втомлений від своїх трудів. А тепер, бачу, потроху оклигує...

На те Ґандальф відповів:

— Багато хто хоче заздалегідь знати, що подадуть до столу, а ті, хто готує бенкет, воліють тримати все в таємниці, бо подив робить гучнішими слова похвали. Та й сам Араґорн чекає на знак.

Одного дня Ґандальфа ніхто не зміг знайти, і це змусило побратимів замислитися про те, що має відбутися. Тим часом Ґандальф уночі вивів Араґорна з Міста і привів його до південного підніжжя гори Міндоллуїн, де вони відшукали стежку, яку проклали не одне століття тому і якою нині мало хто насмілювався ходити. Вона вела на вершину гори до високого святилища, куди було дозволено підніматися лише королям. Араґорн і Ґандальф крокували прямовисними шляхами, доки дісталися до полонини, що була нижче від рівня снігів, які вкривали гінкі шпилі, й виходила до ущелини поза Містом. Стоячи там, вони оглянули довколишні землі, бо саме настав ранок, і побачили далеко внизу вежі Міста, ніби білі лінії, підсвічені сонцем, і вся долина Андуїну нагадувала сад, а Гори Тіні заволокла золотиста імла. По один бік їхні погляди сягали сірого Емин-Муїлу, і мерехтіння Рауросу нагадувало мигтіння віддаленої зорі, а по другий вони бачили Ріку, схожу на стрічку, що зміїлася до Пеларґіру, а далі на прузі неба яскріло світло, що говорило їм про Море.

І Ґандальф сказав:

— Ось твоє володіння — осердя ще більшого королівства, яке невдовзі постане. Завершилася Третя Епоха світу, розпочалася нова ера, і твоє завдання — впорядкувати її початок і зберегти все, що тільки можна. Бо, хоча ми врятували безліч прекрасних речей, немало їх повинно відійти в небуття, і сила Трьох Перснів також вичерпується. Усі землі, що ти їх оце бачиш, і ті, які оточують їх, будуть домівкою для людей. Адже гряде Правління Людей, а Старший Рід занепаде