Читати книгу - "Місто дівчат"

Я спостерігала за тим, як її думки бігли наввипередки, і, чесно кажучи, мені стало трохи страшно. Бо ті не бігли, а мчали галопом.

— Будинок, який мені сподобався, — на Вісімнадцятій вулиці, за один квартал від парку, — вела далі Марджорі. — Три поверхи, на першому вітрина. Нагорі дві квартири. Невеликі, але милі. Можна вдавати, ніби це маленький салон на тихій вуличці в Парижі. Ось яку атмосферу нам треба створити. Будинок у непоганому стані. Я знайду людей, які його підрихтують. Ти зможеш жити на третьому поверсі. Ти ж знаєш, як я ненавиджу сходи. Тобі сподобається — у твоїй квартирі є мансардне вікно. Навіть два вікна.

— Ти хочеш, щоб ми купили цілий будинок, Марджорі?

 — Ні, серденько, я хочу, щоб я його купила. Я знаю, скільки в тебе грошей у банку. Не ображайся, Вівіан, але ти і в Парамусі нічого не купиш, не те що на Мангеттені. Зате ти можеш вкласти гроші у нашу справу, щоб вийшло п’ятдесят на п’ятдесят. Однак будинок куплю я. Витрачу все до останнього цента, але я не проти спустити на нього геть усе. Я точно не збираюся платити за оренду — я що, емігрантка якась?

— Ну так, — відповіла я. — Емігрантка.

— Емігрантка чи ні, а єдиний спосіб заробити в цьому місті — володіти нерухомістю, а не продавати одяг. Спитай Саксів — вони в курсі. Спитай Ґімбелів — ті теж. Хоча ми й на продажі одягу зароблятимемо, тому що завдяки твоїм і моїм талантам наші весільні сукні будуть просто фантастичні. Словом, Вівіан, я хочу, щоб я купила будинок, щоб ти шила сукенки, щоб ми керували салоном і щоб ми обидві жили нагорі. Такий мій план. Пропоную жити разом і разом працювати. Все одно інших ідей у нас нема, хіба ні? Просто скажи, що ти згідна.

Я глибоко й серйозно замислилась над її пропозицією — секунди зо три, — а тоді сказала:

— Добре. Я згідна.

Якщо тебе, Анджело, цікавить, чи стало це рішення колосальною помилкою, то я тобі скажу: ні, не стало. Можу відразу розповісти, як усе склалося: ми з Марджорі десятиліттями шили неймовірні весільні сукні, заробляли достатньо багато, щоб добре жити, дбали одна про одну так, наче були близькими родичками, і я досі живу в тій самій будівлі. (Я вже стара, знаю, але не хвилюйся: мені ще вистачає сил підніматися сходами.)

Об’єднати зусилля з Марджорі Ловцкі й узятися разом із нею за спільну справу було найрозумнішим рішенням у моєму житті. Деколи інші люди справді мають ліпші ідеї, як тобі влаштувати своє життя, ніж ти сама.

Утім, нам було нелегко.

Весільні сукні, як і костюми, не шиють, а проектують.

Вони мають бути приголомшливі, тому й зусиль треба до них докласти приголомшливих. Мої сукні забирали особливо багато часу, бо я не мала рулонів чистих, свіжих тканин. Перешити нову сукню зі старої (чи, як у моєму випадку, з кількох старих) важче, бо спочатку треба розпороти стару, а фасон нової залежатиме від того, скільки матеріалу вдасться отримати. Крім того, я працювала зі зношеними делікатними тканинами — з далеко не новим шовком і атласом, з давніми павутинами мережива, — а поводитися з ними треба було особливо обережно.

Марджорі приносила мені мішки старих весільних суконь і сукенок для хрещення, роздобутих бозна-де, а я ретельно їх перебирала й залишала ті, з якими можна було працювати. Часто тканини вже пожовкли від старості, а сукенки мали плями на корсеті. (Ніколи не давайте нареченій келих з червоним вином!) Тож найперше я замочувала сукні у крижаній воді з оцтом, щоб їх відчистити. Якщо пляму неможливо було вивести, я мусила її вирізати й подумати, чи вдасться врятувати бодай щось зі старої матерії. Чи, скажімо, краще вивернути сукню і використати тканину як підкладку. Не раз я почувалася гранувальницею діамантів, бо намагалася зберегти цінність оригінального матеріалу, відшліфувавши усі ґанджі. Далі поставало питання, як пошити унікальну сукенку.

До певної міри, весільна сукня — така сама, як і всі, й складається з трьох простих елементів: корсет, спідниця й рукави.

Однак за своє життя я скроїла з отих трьох елементів тисячі сукенок, зовсім не схожих одна на одну. Мусила скроїти, бо кожна наречена хотіла відрізнятися від решти.

Тому робота була складна, так, і вимагала немалих фізичних і творчих зусиль. Я мала помічниць, які трохи полегшували мені життя, але так і не знайшла жодної, яка б уміла те, що й я. Заповзявшись шити для нашого ательє тільки бездоганні сукні, я сиділа за машинкою до ночі, аби впевнитися, що кожна з них — довершений витвір. Якщо наречена напередодні весілля казала, що хоче більше перлин на корсеті чи менше мережива, я сиділа після півночі й то все перешивала. Така делікатна робота вимагає терплячості, як у черниці. Треба вірити, що річ, яку ти створюєш, — священна.

На щастя, сталося так, що я в це вірила.

Найскладніше у пошитті весільних суконь — це, звісно, спілкуватися із замовницями.

За своє життя я пропонувала свої послуги стільком нареченим, що навчилася розрізняти найдрібніші нюанси, пов’язані з родинним походженням, статками і владою, а найголовніше — я зрозуміла, що таке страх. Я побачила, що дівчата, які збираються заміж, завжди бояться. Вони бояться, що не достатньо кохають своїх наречених або, навпаки, що кохають їх надто сильно. Бояться сексу, який на них чекає, або сексу, що мав лишитися позаду. Бояться, що весільна забава піде не так, як треба. Бояться, що на них дивитимуться сотні очей — або що не дивитимуться, якщо їхня сукенка буде паскудна чи якщо дружка виглядатиме гарніше за наречену.

Я розумію, Анджело, що в історичному масштабі ці проблеми зовсім дріб’язкові. Ми тільки-но пережили світову війну, на якій загинули мільйони людей, а життя ще багатьох мільйонів було зруйнувано просто на їхніх очах. Ясно, що супроти цього хвилювання знервованої нареченої — ніяка не катастрофа. Але страх є страх — і він напружує й без того натягнуті нерви. Я взяла собі за ціль пом’якшувати страх і напругу наречених, наскільки це було мені під силу. І тому за роки праці в нашому ательє навчилася насамперед допомагати наляканим жінкам: