Читати книгу - "Загублений світ"

Торн похитав головою.

Радіо затріщало.

— Доку…

Торн натиснув кнопку.

— Так, Capo.

— Я вже піднімаюся на пагорб. Їх тут шестеро.

— Раптори?

— Так, вони… Слухайте, я спробую знайти іншу стежку. Я бачу…

Радіо затріщало.

— Capo? — Зв’язок обривався.

— …тут якась звірина стежка… я думаю, що краще…

— Capo, — сказав Торн. — Ти пропадаєш.

— …зробити тепер…ажайте мені удачі…

У динаміку почувся гул двигуна мотоцикла. Потім вони почули інший звук, що міг бути і гарчанням тварини і більш сильними перешкодами. Торн нахилився вперед, тримаючи рацію близько до вуха. Раптом вона клацнула і затихла. Він сказав:

— Capo?

Відповіді не було.

— Може, вона її вимкнула, — сказав Левін.

Торн похитав головою.

— Capo?

Ані звуку.

— Capo, ти там?

Ані звуку.

Вони почекали.

Ані звуку.

— Дідько, — сказав Торн.

Час повільно минав. Левін стояв біля вікна, дивлячись надвір. Келлі хропіла в кутку. Арбі лежав поруч із Малкольмом, поринувши у міцний сон. А Малкольм щось фальшиво гудів.

Торн сидів на підлозі в центрі кімнати, притулившись спиною до каси. Час від часу він брав рацію і намагався викликати Сару, але жодної відповіді не було. Він перепробував усі шість каналів. Але жоден з них не відповідав.

Зрештою він облишив спроби.

Раптом радіо затріщало.

— …авиджу ці чортові штуки. Ніколи нормально не працюють. — Гмикання. — Не можу розібратися… що тут не так… трясця.

Левін, який був у іншому кутку кімнати, подався вперед.

Торн схопив рацію.

— Capo? Capo?

— Ну нарешті,— почувся її голос. — Де ви в біса були, Доку?

— З тобою все добре?

— Звичайно, зі мною все гаразд.

— У тебе якісь проблеми з рацією. Зв’язок обривався.

— Так? Що мені слід робити?

— Спробуй загвинтити кришку акумуляторного відсіку. Вона, мабуть, трохи розкрутилися.

— Ні, я не про це. Що мені робити з машиною?

— Що? — перепитав Торн.

— Я вже в машині, Доку. Що мені робити далі?

Левін глянув на годинник.

— До прильоту гвинтокрила двадцять хвилин, — сказав він. — Знаєте, може, в неї все й вийде.

Доджсон

Доджсон прокинувся на бетонній підлозі гаража; він замерз і від болю нило все тіло. Вставши на ноги, він визирнув у вікно. У блідо-блакитному небі було видно червоні смуги світанку. Він відчинив двері і вийшов надвір.

Він дуже хотів пити. Почав ходити під покровом дерев. У ранкових джунглях стояла тиша. Йому потрібна була вода — більше, ніж будь-що. Десь зліва почулося тихе дзюрчання струмка. Він поспішив туди.

Крізь дерева він бачив, як небо стає дедалі світлішим. Він знав, що Малкольм та його група все ще тут. У них мусить бути якийсь план, як вибратися з цього острова. А якщо вони зможуть, то зможе й він.

Він піднявся на невеличкий пагорб і подивився вниз на лощину, де тік струмок. Схоже, він чистий. Він поспішив вниз, питаючи себе, чи справді цю воду можна пити. А потім подумав: чи не все одно? Вже за пару кроків до струмка він перечепився через якусь ліану і з лайкою впав на землю.

Він встав на ноги і озирнувся. І побачив, що перечепився не через ліану.

Це був ремінець від зеленого рюкзака.

Доджсон смикнув за ремінь, і весь рюкзак вислизнув з заростей. Він був розірваний і вкритий кіркою засохлої крові. Коли він потягнув його, усі речі висипалися між папоротей. Навколо дзижчали мухи. Але він побачив камеру, металевий судочок для їжі і пластикову пляшку з водою. Він швидко порився у заростях папороті, але більше нічого не знайшов, крім якихось промоклих цукерок.

Доджсон випив воду і тоді відчув, що дуже зголоднів. Він відкрив судочок, сподіваючись знайти щось їстівне. Але їжі всередині не було. У судочку була якась прокладка з пінопласту.

А всередині прокладки була рація.

Він натиснув на кнопку. Індикатор батареї засвітився яскравим світлом. Він перемикав канали, слухаючи шум перешкод.

А потім почув чоловічий голос:

— Capo? Це Торн. Capo?

За мить йому відповів жіночий голос:

— Доку, ви мене чуєте? Я сказала, що вже в машині.

Доджсон слухав і усміхався.

Отже, у них є машина.

У крамниці Торн прислухався до рації, тримаючи її близько до вуха.

— Добре, — сказав він. — Capo, слухай уважно. Сідай в машину і роби все, що я тобі скажу.

— Так, добре, — відповіла вона. — Тільки спочатку скажіть мені — Левін із вами?

— Так.

Радіо клацнуло. Вона сказала:

— Запитайте його, чи може бути небезпечним зелений динозавр шість футів заввишки з куполоподібним лобом.

Левін кивнув.

— Скажіть їй, що так. Вони називаються пахіцефалозаврами.

— Він каже, що так, — відповів Торн. — Це пахіцефалощось там, і тобі слід бути обережною. А чому ти питаєш?

— Бо їх тут близько п’ятдесяти, і всі зібралися навколо машини.

«Експлорер»

«Експлорер» стояв посеред затіненої ділянки дороги, над ним нависали дерева. Машина зупинилася якраз за низиною, де, безсумнівно, вночі була велика калюжа. Тепер калюжа перетворилася на яму з грязюкою завдяки приблизно дюжині тварин, які сиділи в ній, хлюпалися, пили воду і перекочувалися по її краях. Це були зелені динозаври з куполоподібними головами, за якими вона спостерігала останні кілька хвилин, намагаючись вирішити, що робити далі. Бо вони були не лише біля ями з грязюкою, а й оточили машину спереду та з боків.

Вона занепокоєно спостерігала за пахіцефалозаврами. Ґардінг провела чимало часу у місцях, де жили дикі тварини, але це зазвичай були тварини, яких вона добре знала. Зі свого довгого досвіду їй було відомо, наскільки близько вона могла підійти до них і за яких обставин. Якби це було стадо гну, вона йшла б уперед без вагань. Якби це було стадо американських бізонів, вона була б обережніша, та все одно рухалася б. А якби це були африканські буйволи, вона б ніколи до них не наблизилася.

Вона підсунула мікрофон ближче до щоки і сказала:

— Скільки в нас залишилося часу?

— Двадцять хвилин.

— Тоді мені краще добиратися туди, — сказала вона. — Є якісь ідеї?

Запала тиша. Потім рація знову затріщала.

— Capo, Левін каже, що про цих тварин нічого невідомо.

— Чудово.

— Він каже, що нікому не вдалося повністю реконструювати їхній скелет. Тож ніхто не має жодних гіпотез щодо їхньої поведінки, хіба що вони можуть бути агресивні.

— Чудово, — повторила вона.

Вона роздивилася місце розташування автомобіля та дерева, що нависали над ними. Це було тінисте місце, що здавалося тихим і спокійним у ранковому світлі.

Радіо знову затріщало.

— Левін каже, що ти могла б повільно пройти вперед і подивитися, чи стадо дозволить тобі наблизитися. Але