Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

Пам’яті Дмитра Пожарського

Вони рушали з полігону,
Військові рухались на схід. 
– Коли б заскочити додому, 
Щоби провідати своїх. 

Обнять Артемка і Діану –
Рідненьких діточок малих,
Дружину вірну і кохану,
І їх поцілувати всіх. 

Вже кілька місяців як з дому, 
А там попереду війна,
Що всіх чекає – невідомо, 
Країною снує біда. 

Повз рідне місто, славну Умань, 
Колона прокладе свій шлях.
Побачитись... А що тут думать –
З’явилась радість у очах. 

Але не сталось, як гадалось… 
Так обмаль часу, їм – пора...
Колона поспішала, мчалась... 
«Пробач, кохана, це – війна...» 

Ще в слухавці гудки гуділи,
Ірина їхала в таксі, 
З сестрою їх колону стріли.
Сестра й дружина – молодці.

Їм декілька дали хвилин... 
З очей жіночих сльози лились, 
Не плакав тільки він один. 

Він обійняв свою дружину, 
Сестричку Олю пригорнув.
І, щоб утішити Ірину, 
Сказав: «Чекайте, я вернусь.

Усіх іду я захищати,
В цей час рушаю на Донбас, 
Бо діти наші проживати
Щасливо мають в мирний час.»

Вона ж, стояла і дивилась,
Гули мотори вдалині, 
З очей гірка сльоза котилась –
Згущались хмари в висоті.

Вже зовсім скоро чорна звістка
З’явилась пташкою в вікні, 
Не стало в неї чоловіка –
Герой загинув на війні.