Читати книгу - "Королівський убивця"

— Ми вже мусимо йти, блазню. Я спізнююсь.

Його зневага до Веріті так глибоко мене пройняла, наче була завдана мені самому.

— Не будь блазнем, Фітце. Це моя роль. Людина може служити тільки одному панові. Хай там що кажуть твої вуста, твій король — це Веріті. Я тебе за це не винувачу. Чи ти звинувачуєш мене за те, що мій король — Шрюд?

— Я тебе не звинувачую. І не висміюю його в тебе перед очима.

— І не приходиш його відвідати, хай скільки я тебе про це просив.

— Учора я був перед його дверима. Мене завернули. Сказали, що йому недобре.

— Коли б це сталося перед дверима Веріті, чи ти так покірно послухався б?

Це змусило мене зупинитися і замислитися.

— Ні. Думаю, що ні.

— То чому ж ти так легко від нього відступився? — тихо сказав блазень голосом засмученої людини. — Чи не краще б Веріті зблизитися зі своїм батьком, замість переманювати до себе його людей?

— Мене не переманювали. Радше це Шрюд не хоче більше мене бачити. Що ж до Веріті, то я за нього не говоритиму. Але всі знають, що з двох своїх синів Шрюд віддає перевагу Регалові.

— Усі це знають? А чи всі знають, що насправді на серці в Регала?

— Дехто знає, — коротко сказав я. Це була небезпечна розмова.

— Подумай про це. Ми обоє служимо тому королю, якого любимо найбільше. Але є ще один, якого любимо найменше. Не думаю, щоб моя і твоя відданість якось суперечили одна одній, Фітце, доки ми єдині в тому, кого любимо найменше. Іди. Зізнайся мені, що ти мав замало часу, аби оглянути сувої, а я тобі нагадаю, що час, якого ти не мав, проминув нам надто швидко. Це не те завдання, що може чекати, коли тобі зручно буде ним зайнятися.

Я вагався. Блазень підійшов до мене ближче. У його очі завжди тяжко було дивитися, а ще тяжче — щось у них прочитати. Але з виразу його губів я зрозумів, що він у відчаї.

— Поміняймося. Запропоную тобі щось, чого ти ніде більше не знайдеш. Обіцяю тобі збережену мною таємницю, після того, як ти дозволиш мені перешукати ці сувої, щоб розгадати таємницю, якої там, може, й немає.

— Яку таємницю? — неохоче спитав я.

— Мою таємницю. — Він відвернувся від мене і глипнув на стіну. — Таїну блазня. Звідки прийшов він, а також навіщо?

Скоса зиркнув на мене й нічого більше не сказав.

Десятилітня цікавість ожила в мені.

— Безкоштовно? — спитав я.

— Ні. Як я вже сказав, це пропозиція обміну.

Я трохи подумав:

— До зустрічі пізніше. Як виходитимеш, добре зачини двері.

І я вислизнув з кімнати.

Коридорами вже снували слуги. Я дуже запізнювався. Змусив себе до скрипучого галопу, тоді перейшов на біг. Не пригальмував на сходах до вежі Веріті, здолавши їх усі. Постукав один раз, а тоді ввійшов.

Барріч повернувся до мене, вітаючи насупленою міною. Спартанське умеблювання кімнати зсунуте було під одну стіну, окрім крісла Веріті біля вікна. Той уже сидів у ньому. Поволі повернув до мене голову, а його очі все ще наче дивилися в далечінь. У рисах його обличчя, особливо в губах, з’явився одурманений вираз розслаблення, вигляд якого завдавав болю тому, хто знав, що це означає. Його мучив голод Скіллу. Я боявся, що те, чого він хоче мене навчити, ще підживить і збільшить цей голод. Але хто ж із нас міг сказати «ні»? Я дечого вчора навчився. Не був то приємний урок, але, раз цього навчившись, не будеш таким, як раніше. Тепер я знав: зроблю все, на що тільки спроможний, аби відігнати червоні кораблі від наших берегів. Я не був королем, мені ніколи не бути королем, але народ Шести герцогств був моїм так само, як Чейдовим. Тепер я зрозумів, чому Веріті так нерозсудливо витрачає себе.

— Дуже перепрошую, що запізнився. Мене затримали. Але я готовий починати негайно.

— Як почуваєшся? — з непідробною цікавістю спитав Барріч.

— Дещо скутий, сер, крихту. Біг сходами трохи мене розігрів. І болить після вчорашнього. Але, крім того, усе гаразд.

На його обличчі з’явився веселий зблиск.

— Руки не тремтять, Фітце Чівелрі? В очах не темніє? Голова не паморочиться?

Я на мить зупинився, щоб обдумати.

— Ні.

— Щоб я так жив, — порснув сміхом Барріч. — Очевидячки, найкращі ліки для тебе — це тебе побити. Згадаю це наступного разу, коли ти потребуватимеш лікаря.

Упродовж наступної години він намагався втілити в життя свою нову медичну теорію. Для першого уроку леза сокир були притуплені та обв’язані ганчір’ям, але це не врятувало мене від синців. Правду кажучи, більшість із них я заробив через власну незграбність. Цього дня Барріч не намагався завдавати ударів, він лише вчив мене користуватися не тільки лезом, а всією зброєю, включно з обухом і топорищем. Підтримування зв’язку з Веріті не вимагало зусиль, бо він залишався з нами, у тій самій кімнаті. Цього дня не розмовляв зі мною подумки, не обдаровував порадами, зауваженнями чи застереженнями, лише дивився моїми очима. Барріч сказав мені, що сокира — не якась там вишукана зброя, але дуже навіть годиться, якщо нею правильно користатися. Під кінець уроку я зауважив, що він поводився зі мною м’яко з огляду на мої попередні рани. Веріті відпустив нас, і ми обоє зійшли сходами, куди повільніше, ніж я збігав ними вгору.

— Завтра приходь вчасно, — суворо попередив мене Барріч, коли ми розлучалися біля кухонних дверей. Він повертався до стайні, а я хотів поснідати. Їв так, як давно вже мені не траплялося, з вовчим апетитом, і міркував про джерело моєї раптової життєвої енергії. На противагу Баррічу, я не вважав таким жодне побиття. «Моллі, — думав я, — своїм дотиком зцілила те, чого не привели б до ладу всі трави й цілорічний відпочинок». Переді мною зненацька постав і розтягнувся довгий день, заповнений нестерпними хвилинами, що зливалися у немилосердні години, перш ніж настануть сутінки, а затим приязна темрява дозволить нам знову бути разом.

Я рішуче вигнав цю думку й вирішив заповнити день завданнями. Добра дюжина таких негайно ж заполонила мій мозок. Я забув про Пейшенс. Обіцяв допомогти Кеттрікен у саду. Брат Нічноокий мав право на пояснення. А ще слід було відвідати