Читати книгу - "Королівський убивця"

Вона пішла посеред ночі, спершу мене розбуркавши, щоб я прокинувся і зачинив за нею двері. Хотів одягтися і провести її до кімнати, але Моллі обурено відмовилася, запевнивши, що сама може піднятися сходами і що менше нас бачитимуть разом, то краще. Я неохоче визнав, що це логічно. Сон, у який я провалився, був глибшим ніж той, який спричинила валер’янка.

Наступного разу я прокинувся від грюкання і крику. Схопився на ноги, очманілий та ошелешений. За мить грюкання перетворилося на стукіт у двері, а крик — на повторення Баррічем мого імені.

— Хвилинку! — насилу сказав я. Усе тіло боліло. Я натягнув щось на себе й пошкутильгав до дверей. Мої пальці довго змагалися із замком.

— Що сталося? — спитав я.

Барріч лише глянув на мене. Був уже вмитий та одягнений, волосся й борода розчесані. Ніс із собою дві сокири.

— Ох.

— Кімната Веріті у вежі. Поспішай, ми вже запізнюємося. Але спершу вмийся. Чим це пахне?

— Ароматичні свічки, — вигадав я. — Для спокійного сну.

Барріч пирхнув.

— Мені б від цього запаху спокійні сни не снилися. Це ж пижмо, хлопче. Уся твоя кімната ним пропахла. Зустрінемось у вежі.

І вийшов, упевнено крокуючи коридором. Я приголомшено повернувся до своєї кімнати, зрозумівши, як він уявляє собі ранній ранок. Ретельно вмився холодною водою, без особливої радості, але не було часу її підігріти. Тоді пошукав свіжого вбрання і саме його вдягав, коли у двері знову хтось загрюкав.

— Уже майже зібрався! — крикнув я. Грюкання тривало далі. Це означало, що Барріч сердиться. Що ж, я теж. Міг би зрозуміти, як усе в мене болить. Я відчинив двері йому назустріч, а до кімнати легко, наче цівка диму, прослизнув блазень. Мав на собі новий строкатий костюм, чорно-білий. Рукави його сорочки були вишиті чорними виткими лозами, що звивалися довкола рук, наче плющ. Обличчя над чорним коміром було білим, ніби зимовий місяць. «Зимове свято», — подумав я. Цієї ночі починається Зимове свято. Як же довго тяглася ця зима, уп’ятеро довше, ніж будь-яка інша, мені знайома. Але цієї ночі ми почнемо відзначати її середину.

— Чого тобі? — спитав я, не маючи охоти на його дурощі.

Він глибоко і з визнанням потяг носом.

— Дещо з того, що було тут з тобою, було милим, — ствердив він, а тоді зграбно відстрибнув, побачивши мою міну. Я розсердився. Він легко виплигнув на середину мого розбурханого ліжка, а тоді перескочив на другий бік так, що ліжко нас розділило. Я кинувся за ним.

— Хто завгодно, окрім вас! — кокетливо крикнув він і по-дівочому затріпотів до мене рукавами. Тоді знову відступив.

— У мене немає для тебе часу, — неприязно сказав я. — Веріті мене чекає, а я не можу гаяти його час. — Скотився з ліжка і встав, щоб поправити вбрання. — Виходь з моєї кімнати.

— Ах, який тон. Був час, коли ти краще розумів жарти.

Крутнувся в піруеті, опинився посередині моєї кімнати, а тоді різко зупинився.

— Ти справді на мене сердишся? — просто запитав він.

Я вкрай здивувався, що вперше в житті він говорить без натяків.

— Сердився, — обережно відповів я, задумуючись, чи не навмисне він мене провокує. — Ти виставив мене блазнем того дня, тією пісенькою, перед усіма тими людьми.

Він похитав головою.

— Не присвоюй собі чужих титулів. Лише я блазень. А блазень — це завжди лише той, хто я. Особливо того дня, тією пісенькою, перед усіма тими людьми.

— Ти змусив мене засумніватися в нашій дружбі, — відверто сказав я.

— Ну добре. Не сумніваюся, що інші теж повинні завжди сумніватись у ній, якщо ми хочемо зостатися щирими друзями.

— Я здогадався. Ти влаштував це, щоб пустити чутку про зіткнення між нами. Гаразд, я розумію. Та все одно мушу йти.

— Що ж, прощавай. Гарно розважайся, граючись із Баррічем сокирами. Остерігайся, щоб він не ввігнав тебе в нетяму тим, чого сьогодні навчатиме.

Він підкинув два полінця до майже згаслого вогню в моєму каміні та влаштував цілий спектакль, умощуючись перед ним.

— Блазню, — почав я з почуттям незручності. — Ти мій приятель, знаю. Але я не хочу, щоб ти залишався тут, у моїй кімнаті, без мене.

— А я не хочу, щоб хтось інший входив до моєї кімнати без мене, — глузливо відрізав він.

Я почервонів.

— Це було давно. І я попросив у тебе пробачення за свою цікавість. Запевняю тебе, що ніколи більше цього не робив.

— І я теж ніколи більше цього не робитиму, тільки раз. А коли повернешся, попрошу в тебе пробачення. Так годиться?

Я запізнювався. Це не додасть Баррічу доброго настрою. Не було жодної ради. Я сів на краю пом’ятого ліжка. Ми лежали тут із Моллі. Раптом воно стало особистим простором. Я намагався наче випадково покрити ковдрою пухову перину.

— Чому ти хочеш залишитися в моїй кімнаті? Потрапив у небезпеку?

— Я живу в небезпеці, Фітці-фітце. Як і ти. Ми всі в небезпеці. Я хотів би провести тут кілька годин і спробувати знайти вихід із цієї небезпеки. Або принаймні спосіб її зменшити.

Він значуще повів плечем у бік розкиданих сувоїв.

— Мені довірив їх Веріті, — з тривогою сказав я.

— Очевидячки, тому, що вважає тебе людиною, думкам якої вірить. То, може, подумай, що безпечно довірити їх мені?

Одна річ — довірити комусь власне майно. І зовсім інша — дозволити йому взяти те, що дали мені на збереження. Моя довіра до блазня не підлягала сумніву. Та все-таки.

— Можливо, розумніше було б спершу запитати Веріті? — запропонував я.

— Що менше зв’язків між Веріті та мною, то краще для нас обох, — рішуче промовив блазень.

— Ти неприхильний до Веріті? — Мене це вразило.

— Я блазень короля. Він король-в-очікуванні. Тож хай почекає. Як стане королем, я буду його блазнем. Якщо до того часу він не доведе нас усіх до погибелі.

— Я не хочу чути нічого, сказаного проти принца Веріті, — тихо сказав я йому.

— Ні? То привчайся ходити із затканими вухами.

Я підійшов