Читати книгу - "Київська Русь"

Володимир, вирішилися на “користь” волзьких. А.Х. Халіков вважає, що додатковим аргументом у цьому може бути згадка в договорі про хміль. Областю його культивації було насамперед Середнє Поволжя. Характерно, що в поволзьких татар і до наших днів збереглася традиція вбачати в рослині хмелю символ дружби[575]. Мирний договір 985 р., очевидно, був підтверджений булгарським посольством до Києва. При цьому могло статися, що булгари запропонували і свою віру, котру тільки недавно прийняли самі. В літературі існує думка, що своєрідною ратифікацією мирної угоди Русі з Волзькою Булгарією було одруження Володимира на булгарській принцесі. Професор Людольф Мюллер вважає, що Борис і Гліб були синами Володимира і знатної волзької булгарки. Одним із аргументів на користь такого припущення, на його думку, був факт князювання Бориса і Гліба відповідно в Ростові і Муромі, в землях, що межували з Волзькою Булгарією[576].

Тісні контакти Русь і Волзька Булгарія підтримували і в наступні часи, аж до монголо-татарської навали. Початок їм було покладено у 985 — 986 рр.

Наступним, згідно з літописом, прибуло до Володимира німецьке посольство. “Потом же придоша нѣмци от Рима, глаголюще: ’’Придохомъ послании от папежа"; и рѣша ему: “Реклъ ти тако папежь: земля твоя яко и земля наша, а вѣра ваша не яко вѣра наша”[577].

Посли виклали свої тези, але Володимир, не висловивши свого ставлення до них і пославшись на те, що “отци наши сего не приняли суть”, випроводив папських посланців.

Ні в самому факті приходу послів, ні в літописному викладі мети цього візиту нічого невірогідного немає. Місія ця, як видно із відповіді Володимира, не була першою. На Русь уже приходили німецькі посли. Наш літопис лише натякає на якісь переговори з цього приводу, які досить добре відображені в західних хроніках. Згідно з “Продовжувачем хроніки абата Регінона Прюмського”, автором якого був єпископ Адальберт, у 959 р. до німецького короля Оттона І у Франкфурт-на-Майні прибуло посольство від “Олени королеви Ругів” з проханням висвятити для Русі єпископа і священиків.

У 961 р. король відправив туди своїх місіонерів на чолі з єпископом Адальбертом. Але вже наступного року Адальберт змушений був повернутися назад. Його діяльність на Русі не мала успіху.

І в цій, і в інших німецьких хроніках міститься звинувачення королеви русів у нещирості її намірів. Посли русів начебто “прийшли до короля, — як з’ясувалося пізніше, — нечесним чином і в усьому збрехали”.

Професор Аріньон відкидав звинувачення руських послів у нещирості і підступності, він взагалі сумнівається в тому, що вони просили для Русі єпископа. Найімовірніше, вважає він, це була власна ініціатива короля Оттона І, пов’язана з його імперськими амбіціями. Подібні думки висловлювали й інші дослідники, які вважали, що руське посольство вело переговори на економічні і політичні теми. Русь прагнула до союзницьких стосунків з Німеччиною, до економічного партнерства з нею.

Це справедливо. Але не можна повністю відкинути і церковний аспект цих переговорів. Якась розмова про присилання на Русь єпископа, очевидно, відбулась. Інша справа, що вона переслідувала суто дипломатичні цілі. Це була акція тиску на Візантію. Думається, що на цей аспект міжнародних відносин слід зважати. Аналогічно вчинив у свій час болгарський цар Борис.

У цьому акті, як справедливо вважає А.Г. Кузьмін, відбилося природне намагання зберегти незалежність від “просвітителів”[578].

У Никонівському літопису є свідчення про те, що посли від папи римського прибували на Русь і в роки князювання Ярополка. Позалітописними джерелами цей факт не підтверджений. Але його вірогідність, зважаючи на прихильність Ярополка до християнства, цілком можлива. Є. Голубинеький навіть припускає, що саме це повідомлення про посольство папи до Ярополка спонукало автора повісті про хрещення Русі до аналогічної вигадки — про посольство до Володимира. Жодної логіки в такому твердженні немає. Адже невідомо, чому Є. Голубинський беззастережно вірив в істинність повідомлень Никонівського літопису і відмовляв у довірі свідченням “Повісті минулих літ”. До того ж, відомо, що в роки правління Володимира Святославича зв’язки Русі з Німеччиною і Римом стали більш постійними, ніж у попередні часи. Цьому зближенню, очевидно, сприяв шлюб Володимира з візантійською принцесою Анною — родичкою дружини німецького короля Оттона II.

Згідно з Никонівським літописом, папа прислав своїх послів до Володимира в Корсунь або в Київ одразу ж по поверненні його із корсунського походу. “Приходиша послы из Рима отъ папы, и мощи святыхъ принесоша къ Владимеру”[579]. Є.Голубинський вважав, що метою цього посольства було бажання папи “перезвати Володимира від греків до себе”[580]. Зв’язки Києва з Римом не поривались і пізніше. Близько 1006 р. до Києва прибуло посольство Генріха II на чолі з єпископом квертфуртським Бруноном. У Києві Брунон жив майже місяць. Є свідчення, що він займався тут і місіонерською діяльністю, але без особливих успіхів.

Таким чином, посольство від папи римського до Володимира 986 р. слід розглядати як ординарне і не лише можливе, а й реальне. Воно логічно мало місце у системі давньорусько-німецьких і києво-римських контактів другої половини X — початку XI ст.

Із літописної розповіді про прибуття до Києва посольства від хозарських євреїв випливає, що до такої активності їх змусили начебто відомості про місіонерську діяльність на Русі булгар і папських посланців. Чи так було насправді, сказати важко, хоча нічого невірогідного в тому немає. Русь підтримувала із Хозарією регулярні торговельні відносини; у Києві й Ітілі знаходились відповідно хозаро-еврейська і руська торгові колонії. Події, які відбувались у Києві (як і в Ітілі), досить швидко могли стати відомі в столиці Хозарїї.

І все ж припускати, що посольство прибуло саме звідти, у нас немає достатніх підстав. Після розгрому Хозарії Святославом країна переживала глибоку кризу, яка позначилася також і на послабленні іудаїзму. Мукадесі писав наприкінці X ст.: “Жителі міста Хазар (Ітіля) вже більше не іудеї, а мусульмани”[581]. Заміна релігії була пов’язана з тим, що ослаблена хозарська держава шукала сильного покровителя і бачила його в Арабському халіфаті. Як відомо, звернення до ісламу нічого в долі Хозарії не змінило. Мусульманський світ на той час потрясали феодальні чвари.

Історики висловлювали думку, що, можливо, до Києва приходили іудеї із Криму. Вірогіднішим є припущення, що в даному випадку ми маємо справу з ініціативою єврейської общини, яка проживала в самому Києві. До цього схилявся ще В.Татищев, вважаючи, що євреї “для проповеди их учения ходить обычая не имели..., но где живут тамо обывателей превращать дерзают, как это у нас не однажды случалось”[582].

Із “Житія Феодосія” довідуємося,