Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

То скажіть, будь ласка, мають право українці своїм, українським, поглядом подивитися на ті події? І не тільки на ті. Бо автор фільму бачив історичне минуле, як і великий польський письменник, цілковито польськими очима. Я ж зовсім не стверджую, що вони не мали на те права. Але правда є, як говорять мудрі люди, десь посередині.

Ми ж говоримо про взаємний процес!..

Десь у першій половині вересня 2015 року мені довелося бути учасником Львівського книжкового форуму. Там два дні (четвер і суботу) я перебував у тернопільському видавництві «Навчальна книга — Богдан», яке видало мою тритомну працю «Країна Моксель, або Московія» та першу і другу книги «Україна-Русь», а один день (п’ятниця) — у видавництві «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», яке видало мою двотомну працю «Москва Ординська». Обидва видавництва презентували ці книги на форумі. Одне з них розташувалося зі своїми книгами на другому, а інше — на першому поверхах виставкового залу.

Так-от, 12 вересня на другий поверх піднялася пані похилого віку (я того дня був в іншому видавництві) і залишила для мене видання «Кривава книга», що побачило світу дрогобицькій видавничій фірмі «Відродження» 1994 року (передрук Віденських видань 1919, 1921 років). Я б радив цю книгу почитати кожному поляку і особисто Вам, пане Євгене. І не для того, щоб змінити Ваші погляди. Ні! Це цілком документована розповідь, як польська влада у 1919–1921 роках поводилася з українцями в Галичині. Можливо, після прочитання ви зрозумієте, чому українці мають право мати інший погляд на історію.

Послухайте останнє. 86-те, документальне свідчення: «86. В Посаді Горішній (повіт Старий Самбір) зловили польські жовніри 17-літнього хлопця Юрка Теребуха в лісі, обтяли йому ніс, вуха і язик, викололи очі й оскальпували, здираючи йому шкіру з волоссям із голови. Серед страшних мук хлопець помер… Тіло його лежало через три дні так обезображене в трупарні…» [255, с. 28].

Я розумію, що й багато наших співвітчизників у ті часи поводили себе не по-ангельськи…

Та українці, розуміючи те, сьогодні не шукають своєї «української правди».

Змушений констатувати, що багато сучасних польських ура-патріотів продовжують шукати «польську правду» у так званій «волинській різанині». Навіщо? Ми вже публічно вибачилися за це наше спільне лихо на рівні Президентів країн. І якщо українські історики, журналісти і письменники, маючи можливість продовжувати «копати» цю тему, все ж таки зупинилися, то польські ура-патріоти час від часу дозволяють собі ворушити минуле, шукаючи «винних українців».

Хоча цілком зрозуміло, що «волинська проблема», як галицька і подільська, виникла не 1942-го, і навіть не в 1918–1920 роках, а значно раніше.

Нагадаю панові Євгену, що «польський історик Д. Зубрицький» у «Хроніці міста Львова» ще 1844 року розповів про майже 30-річну боротьбу за Галичину та Волинь, яка точилася переважно між поляками та українцями у далекі 1350–1380-ті роки. І наслідком тієї довгої війни було остаточне приєднання Галичини та Львова до Польщі. В той час, коли Волинь, зокрема Володимир та Луцьк, залишилися за руською (українською) князівською династією.

«Польський історик Д. Зубрицький у польсько-українському протистоянні на перше місце висунув литовців. Та це звичайний «доважок брехні» уже польського штибу. Бо польські владоможці та історики-хроністи, починаючи з часів Грюнвальдської битви, почали переписувати історичні події. І це незаперечний факт. А ось докази.

Послухаємо:

«Уже влітку 1410 року починає (в Європі. — В.Б.) формуватися ідея, що Грюнвальд — це перемога нехрещених. Єпископ Позанський Альберт одразу ж після Грюнвальдської битви (відбулася 15 липня 1410-го. — В.Б.), 29 липня 1410 року, пише польським представникам при Папській курії, інструктуючи, як боротися зі скандалом, що Ягайло здобув перемогу за допомогою язичників, — язичниками називаються не литовці, а лише татари і русичі, і стверджується, що король мав право скористатися в помочі своїх підданих, нехай то були і язичники» [83, с. 128].

Шановний пане Євгене, нагадую Вам, що я навів слова литовського професора Алфредаса Бумблаускаса, а він аж ніяк не був зацікавлений щось переінакшувати в цьому випадку. І ще одне — католицька церква у ті роки вважала православних русичів (українців) та мусульман-татар людьми нехрещеними і, звичайно, збиралася їх вихрещувати у свою, католицьку, віру.

«Король Угорський і намісник Священної Римської імперії Сигізмунд Люксембурзький у своєму циркулярі від 20 серпня до дворів європейських держав повідомляє про розгром Ордену як про перемогу язичників… Цим циркуляром монархи Європи заохочуються надати допомогу Орденові або навіть зібрати сили для хрестового походу…

Що більше на Заході поширювалась ідея про умовну і незаконну перемогу Ягайла, — а до того особливо доклав зусиль трактат торунського домініканця Фількенберга «Liber de doctrina» (1411 р.), e якому стверджується, що поляки заслужили на смерть за союз із язичниками та їх захист, — то більше зростало бажання дати відсіч. «Cronica Conflictus» (кінець 1410 — початок 1411 р.), що була цитована неодноразово, і є початком цього явища — мотивом перемоги, здобутої зусиллям тільки поляків. Пізніше він був перейнятий основним промовцем Польської делегації на Констанцькому соборі, ректором Краківського університету Павлом Володимиром… у творі «Conclusiones», де лаврами перемоги супроти Тевтонського ордену він увінчує лише поляків. Цей мотив пізніше остаточно розвинув Я. Длугош» [83, с. 128].

Отак польські науковці та хроністи переписали (перебрехали) всю свою історичну науку. У Грюнвальдській битві брала участь кримськотатарська тьма (десять тисяч легкої кінноти) на чолі зі старшим сином хана Тохтамиша — Джалал-ад-діном. Хоча сучасні історики співвідношення сторін оцінюють так: «Це і є найбільш поширена чисельність війська ВКЛ (від 10 до 11 тисяч. — В.Б.), можливо, що це — мінімальна кількість, до якої треба ще додати військо татар. Хоча Длугош вказує, що їх було лише 300. Вже давно є обґрунтована думка, що у такий спосіб хотіли применшити роль нехристиян у битві. Їх мало бути у декілька разів більше — від 1,5 до 2 тисяч…» [83, с. 93].

Теперішні історики занижують кількісно татарське військо Джалал-ад-діна більше ніж у 5 разів. І ось чому.

Ми знаємо, що «Війська одне навпроти другого справді стояли із самого ранку», і «Супроти війська ВКЛ було кинуто один із найголовніших корпусів Тевтонського ордену з гонфаноною Пресвятої Діви Марії…» Цей корпус важкої, панцерної кавалерії становив приблизно третину війська ордену, задіяного у Грюнвальдській битві і займав один із флангів. Слід пам’ятати, що важкоозброєний, закутий у панцер кіннотник, міг протистояти 2 чи