Читати книгу - "Американський психопат"

вечеряв? У «Сплеску». Нема чого згадати — водянистий «Белліні», салат із зів’ялою руколою, похмура офіціантка. Після того я дивився повтор старого випуску «Шоу Патті Вінтерс», яке знайшов на касеті, де мав би бути відеозапис катування та вбивства двох дівчат із ескорту, зроблений минулої весни (тема — поради щодо того, як зробити свого домашнього улюбленця кінозіркою). Зараз я саме купую пасок, не для себе, три краватки по дев’яносто доларів кожна, десяток носовичків, халат за чотириста доларів та дві піжами від «Ральф Лорен»; все це доставлять до моєї квартири, окрім носовичків — на них зроблять мою монограму і доправлять до «Пірс та Пірс». Я вже практично влаштував сцену у відділі жіночого взуття, соромно, але мене виставив звідти розгніваний продавець. Спочатку я відчуваю легку тривогу, не розуміючи її причини, але потім мені здається, що за мною стежать, хоча я не можу бути в цьому впевнений — наче хтось ходить за мною по всьому універмагу.

Луїс Керрузерс тут, певно, інкогніто. На ньому шовковий вечірній піджак із ягуаровим принтом, рукавички з оленячої шкіри, фетровий капелюх, темні окуляри-авіатори; він ховається за колоною, вдає, ніби розглядає краватки, і безсоромно зиркає на мене. Я нахиляюсь і щось підписую, здається, це рахунок. Присутність Луїса певним чином наводить мене на думки про те, що життя, тісно пов’язане з цим містом, з Мангеттеном, з роботою — це не хороша ідея. Раптом мені ввижається Луїс на якійсь жахливій вечірці: він п’є хороше сухе розе, навколо невеликого рояля — натовп педиків, популярні пісні, ось він тримає квітку, ось у нього на шиї боа з пір’я, ось піаніст награє щось зі «Знедолених».

— Патріку? Це ти? — чую я невпевнений голос.

Це наче кадр із фільму жахів — різке збільшення, Луїс Керрузерс, раптово, без попередження, з’являється з-за своєї колони, крадеться й підстрибує одночасно, якщо це взагалі можливо. Я посміхаюся продавчині й незграбно відходжу від нього до стенду з підтяжками, мені конче потрібен «Ксанакс», «Валіум», «Гальціон», заморожений йогурт, хоч що-небудь.

Я не дивлюся на нього, не можу, але відчуваю, що він підійшов ближче. Голос це тільки підтверджує.

— Патріку?.. Привіт?

Я заплющую очі, затуляю обличчя рукою і тихо буркочу:

— Луїсе, не змушуй мене це говорити.

— Патріку? — перепитує він, вдаючи невинність. — Що ти маєш на увазі? — Страхітлива пауза, потім: — Патріку… чому ти не дивишся на мене?

— Я тебе ігнорую, Луїсе, — я вдихаю і намагаюся заспокоїтись, розглядаючи цінник на светрі з ґудзиками від «Армані». — Хіба не видно? Я тебе ігнорую.

— Патріку, ми можемо просто поговорити? — питає, майже скиглить Луїс. — Патріку… Поглянь на мене.

Я роблю ще один різкий вдих, зітхаю і визнаю:

— Нам нема, нема про що гово…

— Це не може тривати вічно, — нетерпляче перебиває він. — Я так більше не можу.

Я щось буркочу. Починаю відходити від нього. Луїс наполегливо йде за мною.

— Все одно, — каже він, коли ми доходимо до іншого краю магазину, де я прикидаюся, наче передивляюсь шовкові краватки, хоча в мене все пливе перед очима. — Ти будеш радий дізнатися, що я… переводжусь до іншого штату.

Мені стає легше, і я навіть можу спитати, хоч і не дивлячись на нього:

— Куди?

— У наш філіал, — каже Луїс із помітним полегшенням, певно, тому, що я запитав його про переїзд. — До Аризони.

— Чу-дово, — буркочу я.

— Хочеш знати, чому? — питає він.

— Не дуже.

— Через тебе, — каже Луїс.

— Не кажи цього, — прошу я.

— Через тебе, — повторює він.

— Ти хворий, — говорю я йому.

— Якщо я й хворий, то через тебе, — каже він буденним тоном, розглядаючи свої нігті. — Через тебе я хворий, і я не вилікуюся.

— Ти надто сильно роздув цю свою пристрасть. Надто, надто сильно, — кажу я і йду до іншого ряду.

— Але ж я знаю, що ти відчуваєш те саме, — каже Луїс, йдучи назирці за мною. — Я знаю… — Він знизує плечима і говорить тихіше: — Якщо ти не визнаєш, що маєш… певні почуття, це не означає, що їх у тебе немає.

— Що ти намагаєшся сказати? — сичу я.

— Що я знаю, що ти почуваєшся так само, як і я.

Він драматично зриває свої темні окуляри, ніби доводячи цим щось.

— Ти дійшов… неточного висновку, — видавлюю з себе я. — Ти… вочевидь, нездоровий.

— Чому? — питає Луїс. — Хіба ж це погано — любити тебе, Патріку?

— О… Боже… мій.

— Хотіти тебе? Хотіти бути з тобою? — питає він. — Хіба це так погано?

Я відчуваю, як він безпорадно дивиться на мене, наближений до емоційного зриву. Коли він завершує говорити, у мене нема для нього відповіді, окрім тривалої мовчанки. Зрештою я перериваю його сичанням:

— Що це за постійна нездатність раціонально оцінити ситуацію? — Пауза. — Га?

Я підводжу очі від светрів, краваток, ще чогось і дивлюся на Луїса. Спочатку він всміхається з полегшенням, бо я визнав його присутність, але ця посмішка ламається, десь глибоко в темних кутках його підарського мозку народжується усвідомлення, і він починає плакати. Коли я спокійно йду до колони, щоб за нею сховатися, він іде за мною і грубо хапає мене за плече, різко розвертаючи до себе обличчям: Луїс намагається стерти реальність.

Одночасно з тим, як я прошу Луїса піти, він схлипує:

— Господи, Патріку, ну чому я тобі не подобаюся? — і, на жаль, падає на підлогу до моїх ніг.

— Підводься, — буркочу я. — Підводься.

— Чому ми не можемо бути разом? — схлипує Луїс і б’є кулаком по підлозі.

— Бо я… я не… — Я швидко озираюся, щоб переконатися, що ніхто нас не чує. Він тягнеться до мого коліна, я відбиваю його руку. — Не вважаю тебе… сексуально привабливим, — голосно шепочу я, дивлячись на нього. — Не віриться, що я справді це сказав, — бурмочу я до себе, ні до кого, і хитаю головою, намагаючись прочистити її, бо це такий абсурд, який я просто нездатний усвідомити.

— Облиш мене, будь ласка, — кажу я Луїсу і намагаюся піти.

Луїс не може зрозуміти це прохання, він чіпляється за край мого шовкового плаща