Читати книгу - "Спаситель"

Коли повідомлення пролунало до кінця, останній шматочок пазлу став на своє місце.

– Що, й справді ніхто гадки не має, де зараз Юн Карлсен? – спитав телефоном Харрі у Скарре, сходячи східцями у Поліцейському управлінні. – А у помешканні Роберта шукав?

Відчинивши двері складу, він ляснув долонею по дзвіночку.

– Я телефонував, – мовив Скарре. – Даремно.

– Їдь. Якщо не відчинятимуть, зайди у квартиру. Гаразд?

– Ключі є у криміналістів, а вже п’ята година. Зазвичай Беата затримується, але сьогодні… Халворсен і решта…

– Грець із тими ключами, ломик прихопи.

Харрі почув шкарбання, з складу вийшов чоловік у робі, обличчя помережане зморшками, на самому кінчику носа окуляри. Навіть не глянувши на Харрі, він узяв зі стільниці дозвіл на зброю.

– А допуск? – спитав Скарре.

– Не потрібний, старий ще не вичерпався, – збрехав Харрі.

– Невже?

– Якщо спитають, скажеш, що то мій наказ. Гаразд?

– Гаразд.

Чоловік у синій робі гмикнув. Похитавши головою, повернув дозвіл Харрі.

– Я згодом зателефоную, Скарре. Тут наче ускладнення…

Харрі встромив папірець у кишеню, здивовано глянувши на синю робу.

– Двічі отримати зброю не можна, Холе, – мовив чоловік.

Харрі не до кінця збагнув, про що каже Х’єлль Атле Урьо, але відчув, як волосся на потилиці стає дибки. Й здогадався, про що це свідчить. Бо відчував таке не вперше. Жахіття не скінчилося. Воно лише починається.

Дружина Гуннара Хагена, розгладивши сукню, вийшла із ванної. Її чоловік, стоячи перед люстром, намагався почепити чорного метелика. Вона спинилась, знаючи, що він невдовзі роздратовано запирскає і попросить допомогти.

Зранку, коли зателефонували з управління, повідомляючи, що Джек Халворсен помер, Гуннар мовив, що він не має ані настрою, ні права йти на концерт. Вона зрозуміла, що попереду у нього тиждень тривалих роздумів. Часом вона розмірковувала, чи хтось іще, крім неї, спроможний зрозуміти, як Гуннар хвилюється через такі речі. Утім, вдень начальник поліції таки попросив Гуннара бути присутнім на концерті, оскільки Армія спасіння вирішила вшанувати загибель Джека Халворсена хвилиною мовчання, тож у цьому випадку поліцію, звісно, має представляти начальство Халворсена. Одначе вона зауважила, що Гуннар геть не радіє, серйозність тісним шоломом стискала його голову.

Гуннар засопів і зірвав із себе метелика.

– Лісе!

– Я тут, – спокійно відповіла жінка, підійшла й простягнула руку. – Дай-но!

Телефон на столі під люстром голосно задзеленчав. Гуннар, нахилившись, узяв слухавку.

– Хаген.

Вона почула далекий голос на іншому кінці лінії.

– Доброго вечора, Харрі, – мовив Хаген. – Ні, я вдома. Ми з дружиною сьогодні йдемо на концерт, і я пішов з роботи раніше. Є новини?

Лісе Хаген зауважила, як невидимий шолом ще тугіше стиснув голову її чоловіка, поки він довго, не перебиваючи, вислуховував співрозмовника. Потім, зрештою, відповів:

– Так! Я зателефоную до оперативної дільниці й підійму всіх за тривогою. Долучимо до операції всіх, хто є в розпорядженні. Я незабаром їхатиму на концерт і пробуду там кілька годин, але мобільник буде увімкнено, стоятиме на вібродзвінку, тож можете телефонувати.

Він поклав телефон.

– Що трапилось? – спитала Лісе.

– Телефонував один з моїх інспекторів, Харрі Холе. Він щойно навідався у склад, щоб отримати зброю за моїм ранковим дозволом. Тим, що я видав на заміну документові, який зник після того, як у його квартиру вдерлися. Виявляється, вранці хтось отримав зброю за першим, зниклим дозволом.

– От лихо, – мовила Лісе.

– Авжеж, – пробурмотів Гуннар Хаген. – На жаль, це ще не найгірше. Харрі має підозру щодо того, хто міг таке вчинити. Він зателефонував у Судмедекспертизу, й підозру підтвердили.

На свій жах, Лісе побачила, що чоловікове обличчя вкрила сіра блідість. Ніби наслідки розповіді Харрі він збагнув лише цієї миті, коли сам переповідав дружині:

– Аналіз крові чоловіка, якого застрелено на контейнерному складі, виявив, що це не та людина, яку знудило поряд із Халворсеном. Не той, хто вимазав його пальто у кров. І лежав на подушці у Притулку. Коротше, застрелили не Христо Станкича. Якщо Харрі має рацію, то Станкич досі у місті. Озброєний.

– Але ж тоді, значить, продовжує полювати на того бідолашного… як його?

– Юна Карлсена. Так. Тому мені треба зателефонувати в оперативну дільницю й мобілізувати всіх людей, які є у розпорядженні, щоб шукали обох – Юна Карлсена та Станкича. – Він притулив руки до очей, ніби саме там зосередився його біль. – Щойно з Харрі зв’язався поліцейський, який, шукаючи Юна, зайшов у квартиру Роберта Карлсена.

– І?

– Скидається, ніби там була сутичка. Постільна білизна заплямована кров’ю, Лісе. Ані сліду Юна Карлсена, лише складаний ніж із плямами чорної засохлої крові на лезі, під ліжком.

Він прибрав руки від обличчя, у дзеркалі вона побачила, що його очі почервоніли.

– Це дуже недобре, Лісе.

– Розумію, любий Гуннаре. Але… кого ж тоді застрелили на контейнерному складі?

Гуннар Хаген насилу ковтнув клубок, що стояв у горлі:

– Ми не знаємо, Лісе. Знаємо лише, що він мешкав у контейнері й у його крові знайдено героїн.

– Боже, Гуннаре…

Вона поклала руку йому на плече, намагаючись перестріти у дзеркалі його погляд.

– Він воскрес із мертвих на третій день, – прошепотів Гуннар Хаген.

– Що?

– Спаситель. Ми вбили його вночі в суботу. Сьогодні вівторок, третій день.

Мартіна Екхоф була такою чарівливою, що у Харрі аж перехопило подих.

– Привіт, це я! – мовила вона глибоким контральто, яке він запам’ятав ще під час їхньої першої зустрічі у «Сторожовій Вежі». Тоді на ній була армійська форма. А зараз вона стояла перед ним у простій елегантній сукні без рукавів, чорній та блискучій, достоту як її волосся. Очі видавалися більшими й темнішими, ніж зазвичай. Шкіра біла й ніжна, ніби прозора. – Чепурюся, – засміялася вона. – Ану дивись. – Вона надзвичайно м’яким рухом здійняла руку, ніби танцювальним, продовженням іншого, не менш граційного руху, так видалось Харрі. На долоні у неї була перлинка-слізка, що зблиснула у тьмяному світлі передпокою у її квартирі. Друга перлина прикрашала вушко. – Заходь. – Мартіна зробила крок назад і відпустила двері.

Харрі, переступивши поріг, опинився у її обіймах.

– Як чудово, що ти прийшов… – вона нахилила його голову до себе, теплий подих обвіяв вухо, коли вона прошепотіла: – Я повсякчас думала про тебе.

Харрі заплющився, міцно її обіймаючи, відчуваючи тепло тендітного, по-кошачому м’якого тільця. Вдруге за цю добу він стояв отак, тримаючи її в обіймах. І не хотів відпускати її, бо знав, що це востаннє.

Сережка лежала на його щоці, під оком, ніби сльоза, що вже застигла. Він вивільнився.

– Щось не те? – спитала вона.

– Сядьмо. Треба побалакати.

Вони зайшли до кімнати. Мартіна сіла на канапу. Харрі став біля вікна, визирнув на вулицю:

– Хтось