Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

«Видно, різала вени. І з дому втекла», – подумав Нік.

Після сніданку Нік пішов гуляти. Ноги самі вивели за годину на Єлисейські Поля. Підійшов до вітрини представництва «Аерофлоту». Зайшов усередину. Тільки один із клерків був зайнятий обслуговуванням клієнта.

– Привіт, – зупинився перед столиком, за яким сиділа Tatjana.

На її обличчі тільки очі сяйнули радістю. Ввічливо-ділова посмішка на мить поступилася місцем щирій.

Хвилин п’ять говорили про те-се, але домовилися зустрітись увечері.

На вулиці сяяло сонце.

Нік попрямував у бік Тріумфальної арки. Дійшов до станції метро, знайомої зі стеження за П’єром. Але вниз не спустився. Вирішив спробувати дійти до кінця авеню. Йшов близько години безкінечною прямою магістраллю. Дістався Дефанса – дивного, не по-паризьки побудованого ділового центру, за яким, здавалося, місто обривалося несподівано й на півкрокові. Дійшовши до самого краю цього «обриву», зупинився і подивився вниз. Праворуч виднілося кладовище, ліворуч – будівництво. А між ними природною межею будувалося шосе, пряме, як лінійка. Мабуть, це було продовження Єлисейських Полів. Вітер тут віяв знизу і був прохолоднішим.

Нік відчув себе на чужій планеті. Заквапився назад, на інші, справжні Єлисейські Поля.

Увечері Нік повів Tatjanу в грецький ресторанчик, намічений за час денних блукань.

Їли смажених кальмарів, запивали шаблі, базікали, іноді сміялися. Нік мовби залишив усе своє життя за дверима ресторану, на вулиці. Ніщо не тиснуло на нього, ніякі думки не намагалися повернути його до дійсності. Він відчув, що захопився дівчиною, і те, що вона явно відповідала взаємністю, ще більше заохочувало його, ще сильніше перетворювало захопленість на закоханість.

Після ресторану вирішили йти пішки в Бельвіль, де Tatjana знімала квартирку. Йшли години півтори. Було вже близько одинадцятої, коли вузенька вуличка зарябіла ще відчиненими арабськими ресторанчиками та кафешками. Заглянули в одне з них, узяли по каві та по нудотно-солодкому арабському тістечку, з якого солодкий медово-фісташковий сироп стікав на пальці.

Відчуття внутрішнього затишку немов побільшувало її маленьку квартирку. Дзеркальна шафка під старовину, маленький столик, великий, обтягнутий тьмяно-рожевою тканиною абажур. Широка канапа в кутку. Два віденські стільці.

Зайшли на кухню. Сіли за маленький круглий столик. Пили вино і продовжували говорити ні про що, ніби важливіше було слухати голоси одне одного, ніж мовлені слова. О другій ночі стали готувати салат, а о третій його їли. Запивали вином.

Прокинулися разом на канапі, що виявилася напрочуд зручною.

Після швидкого сніданку – кава з сиром – Tatjana заспішила на роботу. Дивилася вона на Ніка ніжніше, ніж дотепер. Він упивався її поглядом, як вином. Почувався потрібним, таким, що повернувся в нормальне життя. І коли вона пірнула в метро, а він, вирішивши йти пішки до готелю, залишився нагорі, стан душевної радісної невагомості ще тривав. Він спускався з пагорба, на якому розташувався цей квартал. Ішов і думав про Сахна, який усе кинув к бісу заради своєї білявки Уллі. Йому, звичайно, було що кидати. І він, Нік, був йому не потрібен. Тепер і Нікові ніхто, крім Tatjanи, не був потрібен. Як усе дивно і зрозуміло одночасно. Знайшов своє щастя і сховався в невидиму мушлю. Ця красива мушля називалася Париж.

Вийшовши на широку авеню, Нік звернув уліворуч. Хвилин через п’ятнадцять побачив за огорожею кладовище, що йшло угору. Над ворітьми напис: «Пер-Лашез».

Зайшов. Повіяло спокоєм, мирним щастям, немов ці камені та надгробки дихали добром і благополуччям, немов випромінювали спокійну радість.

На алеях кладовища нікого не було.

Забравшись углиб, Нік усівся на лавочку. Згори пригрівало сонце. Його тепло приємно торкалося обличчя. Воно поєднувалося з іншим теплом, що виникало всередині думок про Tatjanу, об’єднувалося докупи, перетворюючись на реальне, відчутне, ніжне.

78

Суха зимова безсніжна погода вкутала Пущу-Водицю в майже казкову атмосферу. По інший бік вулиці, в лісі за голими деревами проглядало затягнуте тонкою кригою озеро, під ногами все ще шелестіло висохле листя. Віктор водив туди Яночку і стежив, як вона бере в руки то дубовий, то кленовий листок і довго розглядає.

З ними почали вітатися нечисленні сусіди, і декількох Віктор уже впізнавав здалеку, коли з’являлися вони десь на початку довгої вулиці.

Відлуння трамваїв стало мовби складовою частиною тиші цього місця. Коли воно довго не звучало, Віктор вже починав турбуватися. Не з приводу зниклих сигналів трамваїв, звичайно. Просто порушення ледве вловного ритму цього місця навертало його думки до Києва, Миколи Ценського, до того, що скоїлося у їхній квартирі.

Спокійніше за всіх, якщо не брати до уваги Яночку, почувалась Іра. Вона знайшла в серванті будинку стару пошарпану книжку Горького «Діло Артамонових» й занурилась в читання. А може, відволіклася від усього читанням. Лише випадала вільна хвилина – й вона брала книжку до рук. З цікавості Віктор подивився, які ще книги лежали в серванті. Їх було небагато, й усі вони, здавалося, були підібрані для бібліотеки десятикласника: Лев Толстой «Війна і мир», Достоєвський «Злочин і кара», збірка оповідань Чехова та «Кобзар» Шевченка.

Віктор упіймав себе на думці, що він прикидає, скільки часу знадобиться Ірі, щоб прочитати всі ці книги.

Увечері, вклавши Яночку у ліжко під вікном, пили з Ірою чай.

– Коли все це скінчиться? – запитала вона неголосно.

– Скоро, – пообіцяв Віктор. – Скінчиться, і поїдемо у відпустку.

– У відпустку краще влітку їхати.

– Саме до літа все точно й скінчиться, – запевнив її Віктор.

Задзвонив мобільний, у кишені пальта, що висіло в коридорі.

Віктор накинув пальто і вийшов на веранду.

– Знайшли твого «Мюллера», – повідомив Георгій. – У лісі біля Ірпеня. Розкомплектований. Видно, був ізсередини нашпигований апаратурою прослуховування… Я послав чоловіка перевірити твою квартиру, і він щойно повідомив, що знайшов два «жучки» в коридорі та відеовічко на сходовому майданчику, спрямоване на твої двері. Так що ти весь цей час був у них на екрані. Зрозуміло?

– Так…

– Але й це ще не все. Сусідній відділ підкинув інформацію про нашого німецького приятеля. Дуже цікаву інформацію. Треба зустрітися.

– Коли?

– Ну ти ж нікуди не йдеш?

– А куди мені можна піти?

– Правильно. Значить, сиди на кухні або навіть краще на веранді, якщо там не дуже холодно. Щоб своїх не будити. Буду поблизу – передзвоню.

Спочатку Віктор теж хотів було взяти в руки книжку. Але це бажання швидко зникло і, не вмикаючи світла, він залишився сидіти