Читати книгу - "Ваш покірний слуга кіт"

Ні господині, ні Юкіе-сан не стало відваги розпитувати Тонко; вони тільки засміялися. Саме тоді Тонко звернулася до Сунко.

— Сестрице, тобі також подобається цей храм? Я його страх люблю. Давай удвох вийдемо за нього заміж. Як ти гадаєш? Не хочеш? Ну що ж, я сама туди поїду на рикші.

— Мава тез поїде. — Найменша також надумала повінчатися з храмом. От була б утіха для господаря, якби всі троє повиходили заміж за храм Загиблих Воїнів!

Тим часом під воротами заторохтіла, спиняючись, коляска й почувся бадьорий голос господаря. Видно, господар повернувся. Він узяв від рикші пакунок у фуросікі [186] й передав служниці, а сам поважно рушив до їдальні.

— О, завітала! — привітався з Юкіе-сан і байдуже кинув біля знаменитого хібаті щось продовгувате, схоже на порцелянову пляшечку. Звісно, це не була порцелянова пляшечка і не вазочка, а якийсь чудернацький посуд.

— Дивна пляшечка. Ви її дістали в поліції? — спитала Юкіе-сан, оглядаючи цей посуд.

— Ну що, симпатична? — запишався господар, зазираючи в очі Юкіе-сан.

— Симпатична? Оця штука? Я б не сказала, що дуже. Навіщо ви принесли цю масничку?

— Масничку? У тебе нема жодного смаку.

— А що ж це таке?

— Вазочка.

— Яка ж це вазочка? Шийка вузесенька, а корпус он який товстий.

— В тому-то й суть! Ти не далеко відкотилася від своєї тітоньки. Ви анітрохи не розумієтеся на красі,- сказав господар, милуючись вазочкою проти світла.

— Звідки мені розумітися? Я ж не змогла роздобути в поліції таку масничку. Правда, тітонько?

Але господиню займало інше: розв’язавши фуросікі, вона перебирала повернуті речі.

— Ого! І злодії тепер не те, що колись! Геть усе випрали і висушили. Ви тільки гляньте!

— Ти думаєш, що в поліції роздають маснички? Просто мені обридло чекати і я трохи прогулявся. Отоді й натрапив на цю штуку. Ти, звісно, нічого не тямиш, але це рідкісна річ.

— Навіть надто рідкісна. До речі, дядечку, де ви проходжались?

— Де ж, як не в районі Ніхондзуцумі? І в Йосіварі бродив. Що й казати, людна місцина. Ти бачила залізну браму в Йоосіварі? Мабуть, ні?

— Де вже мені бачити. З якої це речі я буду ходити в Йоосівару, туди, де живуть повії? Як же це вас, учителя, занесло в такий квартал? Правда, тітонько?

— Еге ж…О, тут, здається, не всі речі! Вони все вернули?

— Лише батат не вернули. Казали з’явитися до дев’ятої, а примусили чекати до одинадцятої. Де це таке видано? Нікуди не годиться японська поліція!

— Японська поліція не годиться»! А прогулюватися в Йосівара годиться? Якщо про це довідаються у школі, вас з роботи виженуть. Правда, тітонько?

— Авжеж… Слухайте, не вистачає підшивки на моєму обі. А я собі думаю: чого це не вистачає?

— Теж мені важниця — підшивка!… А що мені казати? Я півдня дорогоцінного змарнував, цілих три години мусив ждати.

Господар переодягнувся і, притулившись до хібаті, оглядав масничку. Господиня, хоч-не-хоч примирившись з утратою, складала принесені речі у шафу.

— Тітонько, кажуть, ніби ця масничка — рідкісна річ. Правда, вона огидна?

— Ви її в Йосіварі купили? Оце-то так!

- Яке там «oцe-то»? Ти ж нічого в тому не тямиш!

- За таким глечиком можна було б і не їздити в Йосівару. Їх усюди повнісінько.

- А от і нема! Таку річ не так-то легко знайти…

— Дядечку, ви — як ота статуя.

— Молода, а яка зухвала! Просто біда, який злющий язик у теперішніх гімназисток. Тобі не зашкодило б почитати «Правила поведінки учениць».

— Вам, дядечку, здається, не до вподоби страхування. А що гірше — гімназистки чи страхування.

— Чого б це мені страхування не подобалося? Без нього не обійдешся. Кожен, хто думає про своє майбутнє, повинен застрахуватися. А от гімназистки ні для чого непотрібні.

— Ну що ж, нехай і непотрібні. А ви хіба застрахувалися?.

- Наступного місяця застрахуюся.

- Напевне?

— Напевне.

— Навіщо воно вам здалося, оте страхування? Ви б краще за ті гроші щось купили. Правда, тітонько?

Тітка всміхнулася, а господар посуворішав.

— Ти нерозважна тому, що думаєш, нібито можна жити сто-двісті років. А от як розуму наберешся, то відчуєш, що страхування — річ необхідна. Обов’язково наступного місяця застрахуюся.

- Що ж, хай так і буде. Мабуть, таки вже краще страхуватися, як гроші є, ніж купувати мені парасольку. Того разу ви мені її просто накинули.

— То вона тобі не потрібна?

— А навіщо?

— Тоді віддай назад. Оце недавно Тонко просила, їй подаруємо. Парасолька при тобі?

— Ого, це вже занадто! Який жах! Недавно подарували, а тепер: віддай!

— Ти заявила, що парасолька тобі ні до чого. От я й кажу: віддай назад. Що ж тут такого?

— Нехай і не потрібна. Все одно — де ж це видано, щоб відбирали подарунок?

— Яка ти безголова! Ти кажеш, що парасолька тобі не потрібна, а я: віддай назад! Що ж тут особливого?

— Але ж…

— Що за «але ж»?

— Але ж це жахливо!

— От нерозумна! Тобі одне, а ти вce своє правиш!

— А хіба ви, дядечку, не правите свого?

— Що ж маю робити, коли ти одне й те саме повторюєш? Хіба ти не казала, що парасолька тобі ні до чого?

— Казала. Хай і не потрібна. Але віддавати — цього, не діждетеся.

— От тобі й маєш! Ну що з тобою безголовою чинити? Вам у школі логіку викладають?

— Та облиште! Нехай вже я неосвічена. Що хочете, те й кажіть. «Віддай!» Такого жорстокого слова і від чужого не почуєш. Ви б хоч трошки пішли вслід за дурнем Таке.

— За ким?

— Я кажу, ви б хоч трошки були одвертими і чесними.

— Яка ти дурна! До того ж і вперта. Недарма на іспитах провалилась.

— Так, провалилась. Ну то й що? Не за ваші гроші вчуся.

Видно, неспроможна вгамувати своїх почуттів, Юкіе-сан раптом гірко заплакала, і сльози — кап-кап — покотилися на її бузкову спідничку. Господар поглядав то на схилене обличчя Юкіе, то на її спідничку: здавалось, наче він роздумує над психологічною причиною цих сліз. В цю хвилину на порозі їдальні з’явилася служниця зі своїми червоними руками й повідомила:

— Гість прийшов.

— Хто? — поцікавився господар.

— Гімназист якийсь, — відповіла служниця, позираючи скоса на заплакану Юкіе.

Господар подався у вітальню. Я крадькома за ним — вивчати людей і збирати потрібну інформацію. Людину треба вивчати, коли вона чимось схвильована. Інакше вивчення не