Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

нового пасажира, просто окинув його побіжним поглядом. Це було на руку Мортові. Але навіть якби водій придивився уважніше, то побачив би тільки непоказного чоловіка в джинсах — можливо, безробітного, бо його кофта виглядала так, наче її витягай з мішка ганчірок, які роздає Армія спасіння.

Зібраність, повна готовність і бажання вижити.

Секрет успіху Джека Морта на роботі й у розвагах.

За дев'ять кварталів розташовувалася автостоянка. Джек вийшов з автобуса, пішов на стоянку, відкрив ключем автомобіль (непримітний «шевроле» п'ятдесятих років, але в доброму стані) і вирушив до Нью-Йорка.

Ніхто йому не завадив.

7

Усе це пронеслося перед стрільцем за одну-єдину мить. І перш ніж його шокована свідомість відключилася, перекривши потік інших образів, він побачив інші картини. Не всі, але й цього. цілком вистачило. Вистачило з головою.

8

Роланд побачив, як Морт вирізає статтю на четвертій сторінці газети «Нью-Йорк Дейлі Міррор», стараючись, аби лезо ножа проходило строго вздовж меж колонки. «ВНАСЛІДОК ТРАГІЧНОГО ВИПАДКУ НЕГРИТЯНСЬКА ДІВЧИНКА У КОМІ» — проголошував заголовок. На очах у стрільця Морт пензликом, що був прикріплений до кришки тюбика з клеєм, намастив зворотний бік вирізки і вклеїв її посередині чистої сторінки альбому, що, судячи з розпухлого вигляду, містив багато інших вирізок. Роланд устиг прочитати перші речення статті: «П'ятирічна Одетта Голмс, котра приїхала до Елізабеттауна, штат Нью-Йорк, на святкування знаменної події, стала жертвою жорстокого і дивного випадку. Відсвяткувавши два дні тому весілля тітки, дівчинка з батьками йшли на залізничну станцію, коли цеглина…»

Проте той випадок був не останнім, коли Джек Морт утручався в її життя, чи не так? Так. О боги, так.

За ті роки, що минули між тим ранком і вечором, коли Одетта втратила ноги, Джек Морт скинув униз не один десяток важких предметів і штовхнув під колеса немало людей.

А потім йому знову трапилася Одетта.

Першого разу він скинув на неї цеглину.

Вдруге він скинув її саму під поїзд.

Що ж це за людина? Це його я маю використати? Що за людина…

Але потім він подумав про Джейка, про поштовх, який відправив його в цей світ, і йому здалося, що він чує регіт чоловіка в чорному. Це й стало останньою краплею.

Роланд знепритомнів.

9

Коли стрілець прийшов до тями, то побачив акуратні ряди цифр, що спускалися аркушем зеленого паперу. Папір був розлінований горизонтально й вертикально, тому кожна цифра нагадувала в'язня в тюремній камері.

«Щось іще», — подумав він.

Не тільки Волтерів регіт. Щось таке — план?

Ні, о боги, ні, — нічого настільки складного чи обнадійливого.

Але принаймні уявлення. Натяк.

«Скільки часу я лежав непритомний? — з раптовою тривогою подумав стрілець. — Коли я переступив поріг дверей, було близько дев'ятої. Може, трохи раніше. Скільки часу?…»

І він виступив уперед.

Джек Морт (зараз він був тільки лялькою, якою керував стрілець) ненадовго підвів погляд і побачив, що стрілки дорогого кварцевого годинника показують чверть на другу.

«О боги, невже так багато часу минуло? Вже так пізно? Але ж Едді… він був такий стомлений, він би нізащо не протримався без сну так д…»

Стрілець повернув Джекову голову вбік. Двері стояли на місці, але картина, яка відкрилася перед його очима, була значно гіршою, ніж він міг би собі уявити.

З одного боку дверей простягалося дві тіні: одна з них належала інвалідному візку, а друга — людській істоті… але істота була неповноцінною і спиралася на руки, бо нижня частина її ніг була відчикрижена так само вправно, як і Роландові пальці на руці й нозі.

Тінь переміщувалася по землі.

З блискавичною швидкістю змії, що вчиняє напад, Роланд миттю, наче різким ударом хлиста, відвернув голову Джека Морта від дверей.

«Вона не повинна дивитися у двері. Не повинна, поки я не буду готовий. Доти вона не побачить нічого, крім потилиці цього чоловіка».

Та Детта Волкер усе одно б не розгледіла лиця Джека Морта, бо той, хто дивився крізь двері, міг побачити тільки те, що відкривалося поглядові власника очей. Обличчя Морта Детта побачила б тільки в тому разі, якби він поглянув у дзеркало (хоча це, в свою чергу, могло б призвести до жахливих наслідків — парадоксу і повторення). Але навіть тоді відбиття у дзеркалі нічого б не сказало ні одній, ні другій Дамі, так само, як обличчя Дами виявилося б не знайомим для Джека Морта. Попри те, що вони двічі перебували близько, смертельно близько, ні Детта, ні Морт не знали одне одного в обличчя.

Насправді стрілець не хотів, аби Дама побачила саму себе.

Принаймні поки що.

Проблиск інтуїції помалу переростав у план.

Але за дверима ставало пізно. Судячи з освітлення, було близько третьої години дня, можливо, навіть десь коло четвертої.

Скільки ще часу до заходу сонця й появи омаромонстрів? Коли обірветься життя Едді?

Три години?

Дві?

Він міг би повернутися і спробувати врятувати Едді… але саме цього й прагнула Детта. Вона поставила пастку. Так селяни, боячись злого вовка, виставляють йому на поталу жертовне ягня, аби він підійшов ближче, на відстань пострілу.

Роланд повернеться у своє хворе тіло… та не надовго. Причина, чому він бачив тільки Дентину тінь, крилася в тому, що сама Детта залягла за дверима, стискаючи його револьвер у руці. Щойно стрільцеве тіло поворухнеться, вона всадить у нього кулю й обірве життя.

Стрільця вона боялася, тому його смерть принаймні буде легкою.

А от Едді помре в страшних муках.

Він так і чув огидний хихотливий голос Детти Волкер:

«Хочеш на мене накинутися, біломазий? Аякже, ясно, що хочеш! Ну що такого страшного тобі може заподіяти стара калічна негритянка?»

— Тільки один спосіб, — прошепотіли Джекові губи. — Тільки один.

Двері кабінету відчинилися, й усередину зазирнув якийсь лисий з лінзами на очах.

— Як там просувається зі звітом Дорфмана? — запитав голомозий.

— Мені якось недобре. По-моєму, щось не те з'їв. Мабуть, мені краще піти додому.

Обличчя голомозого набуло стурбованого виразу.

— Швидше за все це вірус. Я чув, зараз ходить один такий. Поганючий, просто жах!

— Мабуть.

— Ну… якщо ви встигнете закінчити зі звітом Дорфмана завтра до п'ятої…

— Так.

— Бо ви ж знаєте, яким він буває вилупком…

— Так.

Лисий (судячи з вигляду, зараз він почувався ні в сих ні в тих) кивнув.

— Так, ідіть додому. Ви самі на себе не схожі.

— Так, я геть вибитий із колії.

І лисий поквапився зачинити за собою двері.

«Він відчув мене, — подумав стрілець. — Частково. Але не тільки. Його бояться.