Читати книгу - "Нескінченна історія"

Магнолієвий Павільйон усе ще залишався недоступ­ним, отож Ксаїда приготувала інший план сходження на престол. Там, де спіралевидна головна вулиця закінчувала­ся Великою Брамою у фортечній стіні перед палацом, на широких сходинках - також зі слонової кості - встановили трон. Тут курилися тисячі золотих кадил, і дим, який пах­тів дурманно і водночас надзвичайно приємно і знадливо, стелився сходами і повільно стікав - через площу, вниз го­ловною вулицею, проникаючи в усі завулки, закапелки і закамарки.

Скрізь стояли панцерні напіввелетні у своїх комашиних обладунках. Ніхто, крім самої Ксаїди, не знав, як їй вдало­ся більш ніж устократ примножити тих п’ятьох, що зали­шилися в неї після битви із Бастіяном. Але і це ще не все: приблизно п’ятдесят напіввелетнів сиділи верхи на гігант­ських конях, а самі коні теж були з ніг до голови закуті в чорний метал і рухалися також однаковісінько.

Тріумфальною процесією закуті у лати лицарі-на- піввелетні супроводжували трон, що рухався вгору голов­ною вулицею. Ніхто не знав, звідки узявся цей трон. Завбі­льшки він був як портал храму і складався з просто-таки неймовірної кількості дзеркал щонайрізноманітнішої фор­ми і розмірів. І тільки подушки на його сидінні були з шов­ку кольору вогнистої міді. Якимось дивним дивом ця блис­куча чудо-штукенція пересувалася цілком самостійно; вона сунула по спіралі вулиці, і при цьому ніхто її ані не пхав, ані не тягнув, і виглядало це так, ніби трон живе своїм вла­сним життям.

Коли трон нарешті зупинився перед Великою Брамою, тобто перед входом до Вежі Зі Слонової Кості, Бастіян ви­йшов з палацу і сів на трон. Та сидячи посеред усієї тієї слі­пучо блискучої, але геть холодної пишноти, він виглядав крихітним, наче лялечка. Юрми глядачів, які зібралися перед Вежею Зі Слонової Кості, стримувані щільними ря­дами чорних панцерних напіввелетнів, вибухнули криками захвату, однак звучали вони чомусь украй непереконливо і верескливо.

А після цього почалася найдовша і найнудніша частина урочистості. Усі посланці та посли - жителі Фантазії - му­сили вишикуватися в довжелезну чергу, яка починалася біля дзеркального трону, а закінчувалася не просто десь унизу спіралеподібної головної вулиці Вежі Зі Слонової Ко­сті, - ні, вона закінчувалася аж ген углибині квітника- Лабіринту. І до цієї вервечки посланців і послів додавалися все нові та нові істоти. Кожен знав, що коли надійде його черга, треба впасти перед троном навколішки, тричі торк­нутися чолом землі, поцілувати Бастіянову праву ногу і проказати: «Від імені мого народу і всього нашого роду- племені благаю Тебе, о всемогутній, якому ми завдячуємо своїм існуванням, коронуватися на Дитинного Царевича Фантазії!»

І так минуло вже зо дві чи навіть зо три години, аж рап­том чергою прокотилася хвиля занепокоєння. Звідкись на­дбіг молодий фавн, і було видно, що біжить він з останніх сил, тому що заточувався, а іноді навіть падав, підхоплю­вався і поривався бігти далі, аж поки, задихаючись, не по­валився до ніг Бастіяна.

Той схилився над ним.

- Що трапилося такого, що ти наважився порушити урочисту церемонію?

- Війна, о правителю! - прохрипів фавн. - Атрею зібрав безліч повстанців і трьома арміями рухається сюди. Вони вимагають, щоби ти віддав Аурин, а якщо ти не зробиш цього добровільно, вони збираються змусити тебе це зроби­ти!

Запала мертва тиша. Пронизлива музика і верескливі збуджені крики нараз змовкли - так, наче їх хтось обтяв. Бастіян втупився поперед себе застиглим поглядом. Він зненацька страшенно зблід.

Цієї ж миті надбігли три лицарі - Гісбальд, Гікріон і Гідорн. Здавалося, вони в пречудовому гуморі.

- Ось нарешті і для нас робота, пане! - закричали вони один поперед одного. - Дозволь - і ми все зробимо! Залиши це нам! Святкуй собі далі, ні на що не зважай! Ми підшука­ємо кілька тямущих і вправних людей і підемо назустріч повстанцям. Ми дамо їм такого прочухана, що вони його навіки запам’ятають!

Серед багатьох тисяч присутніх тут створінь Фантазії було чимало таких, які зовсім не надавалися до військових дій. Та більшість усе-таки вміли орудувати якоюсь зброєю: булавою, мечем, луком, списом, пращею, а декотрі - просто зубами чи кігтями. Усі вони зібралися навколо трьох лица­рів, яким доручено вести військо. Отож частина фантазій- ців відразу ж виступила в похід, а Бастіян - зі значно мен­шою частиною, з тими, хто воювати не вмів, - залишився, щоби продовжити церемонію. Та тепер він ніяк не міг на ній зосередитися. Знову і знову його погляд зупинявся десь на обрії, що його Бастіянові з висоти дзеркального трону, на якому він сидів, було чудово видно. Велетенські хмари куряви, які клубочилися там, свідчили про те, якими коло­сальними силами наступає Атрею.

- Не хвилюйся, - проказала Ксаїда, приступивши ближче до Бастіяна. - Мої чорні панцерні напіввелетні ще навіть не вступали у бій. Вони захистять твою Вежу Зі Сло­нової Кості. Ніхто, крім тебе з твоїм мечем, не зрівняється з ними в бою.

За кілька годин надійшли перші повідомлення з поля битви. На боці Атрею воювало майже ціле плем’я зеленош- кірів, а крім того, приблизно двісті кентаврів, п’ятдесят вісім скелегризів, п’ять щастедраконів, яких привів і яки­ми командував Фухур, невтомно нападали з повітря, була ще зграя гігантських білих орлів, які прилетіли з Гір Долі, а також дуже-дуже багато інших істот. Бачили начебто на­віть єдинорогів.

І хоча числом вони значно поступалися тому війську, яке вийшло на прю під проводом лицарів Гікріона, Гісбаль- да і Гідорна, армія Атрею боролася з такою запеклістю, що військо, яке воювало на боці Бастіяна, щораз то більше зда­вало позиції, відступаючи до Вежі Зі Слонової Кості.

Бастіян хотів було сам вийти на поле бою, щоби очоли­ти свої війська, одначе Ксаїда його відрадила.

- Подумай про те, о мій повелителю і учителю, - сказа­ла вона, - що не личить у твоєму новому становищі Дитин­ного Царевича Фантазії втручатися у битву, наражаючи себе на небезпеку. Нехай це роблять твої піддані.

Битва тривала цілу решту дня. Бастіянове військо від­чайдушно боролося за кожну п’ядь квітника-Лабіринту, який до вечора перетворився на витолочене криваве місиво. А коли почало смеркатися, перші заколотники досягнули підніжжя Вежі Зі Слонової Кості.

Тільки тепер Ксаїда послала в бій своїх чорних панцер­них напіввелетнів, піших і верхи на конях, і вони вступили в жорстоку сутичку з прибічниками Атрею.

Докладно розповісти про битву за Вежу Зі Слонової Ко­сті просто неможливо, а тому краще відразу відмовитися від цього наміру.