Читати книгу - "Нескінченна історія"

Декотрі зі свідків стверджували, нібито серед прибіч­ників Атрею бачили одного чи навіть кількох білих магів, чиї чари за міццю дорівнювалися Ксаїдиним. Та напевне цього не знає ніхто. Однак, можливо, саме допомогою білих магів можна пояснити, що Атрею та його воїнам, попри жорстокість і дивовижну силу чорних панцерних напівве­летнів, врешті-решт таки вдалося здобути Вежу Зі Слонової Кості. Хоча значно правдоподібніше виглядає інше пояс­нення: Атрею наснажувало те, що він боровся не за себе, а за свого друга, якого він, щоби врятувати, мусив перемог­ти.

На землю давно опустилася ніч, чорна і беззоряна, пов­на вогню і диму. Від смолоскипів, які попадали на землю, від поперевертаних та розтоптаних ламп і світильників Ве­жа Зі Слонової Кості зайнялася - відразу в багатьох місцях. У мерехтливому світлі вогнів Бастіян бігав поміж бійцями, чиї постаті відкидали примарні тіні. Звідусюди до нього долинали брязкіт зброї і крики жорстокої січі.

- Атрею! - гукав Бастіян хрипким голосом. - Атрею, де ти?! Стань зі мною на бій! Де ти?

Та меч Сіканда непорушно сидів у своїх піхвах.

Спочатку Бастіян гарячково метався по всіх приміщен­нях палацової частини, перебігаючи з одного в інше, а по­тім вискочив на великий фортечний мур - такий, як вули­ця, завширшки. Перебігаючи понад Великою Брамою, під якою, розтрощений на тисячі дрібнесеньких скалок і друзок, лежав його знівечений дзеркальний трон, він помі­тив, що Атрею - з протилежного боку брами - біжить йому назустріч. У руці той тримав меч.

Вони зупинилися один супроти одного, віч-на-віч. Сі- канда навіть не поворухнувся.

Атрею приставив до Бастіянових грудей вістря свого меча.

- Віддай мені Знак, - мовив він. - Заради тебе самого, віддай його мені.

- Зраднику! - закричав у відповідь Бастіян. - Ти моє творіння! Це я викликав і тебе, і все, що тут є, з небуття! А тепер ти ідеш проти мене? Ставай на коліна і благай про помилування!

- Ти збожеволів, - відповів Атрею. - Ти нічого тут не створив. Усім, чим ти тут був і що ти міг, ти завдячуєш Ди­тинній Царівні! Віддай мені Аурин!

- Сам візьми! - сказав Бастіян. - Якщо зможеш.

Атрею завагався.

- Бастіяне, - запитав він, - чому ти примушуєш мене перемогти тебе, щоби врятувати?

Бастіян рвонув за руків’я меча, рвонув зі страшною си­лою, і йому і справді вдалося вийняти його з піхов, незва­жаючи на те, що той сам не стрибнув йому в руку. Однак у ту ж таки мить, коли він це зробив, пролунав звук - такий страшний, що воїни, які билися внизу, на вулиці, перед брамою, на якийсь момент завмерли і підвели погляди. А Бастіян упізнав і сам цей звук. Це був той страхітливий хрускіт, який долинав до нього, коли кам’янів Ґраоґраман. Сліпуче світло Сіканди щезло. Зненацька Бастіянові, як спалах блискавки, згадалося левове застереження про те, що буде, якщо він колись витягне меч з піхов із власної во­лі. Одначе тепер він уже не міг і не бажав стримуватися.

Він замахнувся на Атрею, а той, своєю чергою, спробу­вав захиститися своїм мечем. Проте Сіканда розрубав меч Атрею і вразив його в груди. Відкрилася глибока рана, з неї хлюпнула кров. Заточуючись, Атрею відступив і почав па­дати з виступу брами вниз. А тоді раптом із клубів чорного диму вихопилося біле полум’я, підхопило Атрею в падінні й понесло удалечінь. То був Фухур, білий щастедракон.

Бастіян плащем обтер піт із чола. І лише зараз, роблячи це, він усвідомив, що його плащ почорнів і став таким, як ніч. Усе ще стискаючи в руці меч Сіканду, Бастіян зійшов із фортечного муру вниз і ступив на опустілу площу. Доля битви миттю перемінилася - разом із перемогою над Ат­рею. Військо повстанців, яке, здавалося, от-от мало пере­могти, кинулося втікати. Бастіян опинився немовби в жах­ливому сні, з якого неможливо пробудитися. Перемога зда­валася йому гіркою, мов жовч, і водночас його охопили ди­кий шал, бурхливе піднесення, почуття тріумфу.

Загорнений у свій чорний плащ, із закривавленим ме­чем у руці, він поволі пішов головною вулицею до Вежі Зі Слонової Кості, що палала, охоплена пожежею, немов веле­тенський смолоскип. Та Бастіян і далі йшов - йшов крізь гуготіння і завивання вогню, що його він власне й не чув, і жару, якого майже не відчував, аж доки не дійшов до під­ніжжя Вежі. Там він зустрів недобитки свого війська. Уці­лілі чекали на нього посеред спустошеного і сплюндровано­го Лабіринту, який колись був квітником, а нині став без­конечним полем бою, всіяним тілами полеглих жителів Фантазії. Отож уціліли, зокрема, Гікріон, Гісбальд та Гі- дорн (правда, двоє останніх були важко поранені). Іллюан, синій джин, поліг у бою. Над його тілом стояла Ксаїда. У руці вона тримала пояс Геммаль.

- Його, мій повелителю і учителю, - проказала вона, - він урятував для тебе.

Бастіян узяв пояс, стиснув у руці, а тоді поклав собі до кишені.

Поволі обвів він очима натовп своїх супутників і сорат­ників. їх залишилося лише кількасот. Усі вони виглядали виснаженими і спустошеними. Мерехтливі відблиски по­жежі робили їх подібними на купку примар. Усі вони диви­лися на Вежу Зі Слонової Кості, схожу на вигасаюче вог­нище. Аж ось на самому вершечку Вежі спалахнув Магно­лієвий Павільйон, його пелюстки широко розкрилися, і те­пер стало добре видно, що він порожній. Але за якусь мить полум’я пожерло і його. Вежа згоріла. Від неї майже нічого не залишилося.

Бастіян показав мечем на купу спопелілих руїн і прока­зав хрипким, знетямленим голосом:

- Усе це справа рук Атрею. І за це я переслідуватиму його до кінця світу. Я знайду Атрею навіть на краю землі!

Він заскочив на одного з велетенських коней в об- ладунку з чорного металу і закричав:

- За мною!

Кінь здибився, та Бастіян приборкав його своєю волею і змусив до послуху, а тоді погнав чвалом і зник у пітьмі.

XXIII.

МІСТО КОЛИШНІХ КОРОЛІВ

У той час як Бастіян уже багато-багато миль промчав крізь чорну, як смола, ніч, його соратники, а точніше, за­лишки його війська, ще тільки збиралися вирушати в доро­гу. Серед них було багато поранених, усі були виснажені до напівсмерті, до того ж жоден із його прибічників навіть і близько не мав Бастіянових