Читати книгу - "Свій час"

жадібною цікавістю. Недоречно згадую, що колись — напрочуд швидко звикла до нових слів — мене обурювали будь-які зазіхання на мою приватну комунікацію когось стороннього, навіть найневинніша порада чи пропозиція, якщо спеціально не просила про них сама. Та зараз я щиро втішена, що вона з нами розмовляє, що хоче нам допомогти. Іґар теж радий, я бачу. Широка, зацікавлена усмішка:

— Де?

— У дім-бесіді. Туди багато хто ходить вечорами.

— Навіщо?

— Поговорити.

Іґар запитально дивиться на мене, і я киваю: так, звісно, це саме те, що нам потрібно, — поговорити, поставити запитання, хоча це й не обов’язково. Влитися в Світ-комуну, зрозуміти його, стати своїми можливо лише так — через особистий вербальний контакт, інакше кажучи, через бесіду, розмову, спілкування. Ми з Іґарем обмінюємося місткими, немов заповнені до останнього кілобайта носії, поглядами обопільного розуміння.

— Де це?

Вона пояснює.

Але ми все-таки знаходимо потрібне місце не відразу, збившись з дороги, заблукавши. Іґар навіть починає хвилюватися, смішний, — а для мене це просто пригода, яскрава, п’янка! Дивовижно, що можна отак ось іти, просто йти ногами по дорозі серед стін із вікнами та дверима, що здіймаються обабіч! — і весь час звертати, і забрести невідь куди, і щоб попереду лежало розсипище варіантів, куди то ще звернути… Сміюся, згадуючи квести Загального простору, жалюгідну імітацію, гру в піддавки з навігатором, вбудованим у капсулу. Я ладна скільки завгодно блукати отак; але Іґар нервується, а назустріч ідуть якісь люди, незнайомі, приязні, рідні, вони можуть знати.

Підбігаю підстрибом:

— А чи не скажете, як пройти в дім-бесіду?

Троє хлопців сміються, ніби я запитала невідь про що. Хміліючи від власної сміливості, від азарту шукання, від Світу-комуни! — я регочу разом із ними, і пропускаю відповідь, точніше, зустрічне запитання, підхоплюю вже наприкінці, відгомоном останньої фрази:

— …трах?

Повторюю, кивнувши:

— У дім-бесіду!

Аж раптом вони зникають, враз перестають бути навпроти, зовсім поруч, сходячись трикутним перснем, сміятися, тягнути за руки; просто зникають — і все. Здається, я встигаю помітити, як один із них, далеко, ховається за рогом, чомусь напівзігнутий, надламаний в попереку, чи привиділося?.. І начебто промайнула якась сіра тінь, перебіжна, блискавична…

— Ірмо?

Озираюся до Іґара:

— Я хотіла запитати… а вони…

— Страшенно здивувалися, мабуть, — він сміється, показуючи кудись поверх моєї голови. — Ось.

Над високими дверима, такими ж, як і безліч інших, що ми їх бачили дорогою, — рядок незрозумілих символів, я нізащо б не здогадалася по них, але ж Іґар — програмер, він усе життя має справу з піктограмами та кодами. Так, схоже, прийшли. Стає трошечки шкода, я б іще поблукала, пошукала, порозпитувала б у перехожих.

Заходимо досередини. Дім-бесіда впускає нас прохолодним рухом повітря, схожим на чийсь легкий, дуже-дуже швидкий дотик.

Вони обертаються нам назустріч, декотрі, не всі. Вони сидять кружка на підлозі, близько-близько, хтось обіймаючи одне одного за плечі, хтось тримаючись за руки, і ця зрима спільнота — найпрекрасніше, що я встигла тут побачити. Дивлюся на Іґара: чи він розуміє? Не знаю. Дивиться захоплено, з азартною допитливістю. Слухає.

Вони говорять. Говорять усі відразу, і першої миті мені здається, що неможливо розібрати нічиїх окремих слів — лише загальний потік, нерівний, деренчливий, немов магічна музика. Вслухаюся, не можу і розумію чому: я — окрема від них, стороння, намагаюся проникнути ззовні, натомість потрібно… Синхронно з моїм розумінням Іґар тягне мене за руку донизу, і ми сідаємо. До них, у коло.

Чиясь рука на плечі. Тепла, жива, близька, не Іґарова. Його пальці — ледь напружені, нервові, не в такт постукуючи по моїй шкірі — лежать з іншого боку. Їх чомусь хочеться струсити, наче комах, як чорних мушок, що завелися були в моїх квітах… пересмикую плечем, і він справді прибирає руку; ти чого, не треба! Повертаю голову і бачу: Іґар узагалі не дивиться на мене.

— Не знаю, — каже він не мені. — Мене якось не вставляє, правду кажучи.

— Ти просто не бачив, як воно буває! — палко заперечує йому веснянкуватий хлопець, який сидить поруч. — В однієї моєї колишньої стирчало в усіх чотирьох…

— Як ви ставитеся до філософії Крамера?

Здригаюсь, обертаюся. На мене запитально дивиться юнак в круглих окулярах, з чистим, майже дівочим обличчям; хоча хтозна, може, і дівчина…

— Якщо чесно, я лише в пупку бачив, — зізнається за спиною Іґарів голос. — У кількох телиць. Слухай, але ж якщо там — це ж, мабуть, поранитися можна?..

— Що?

Не знаю, кого я запитую. І про що. Голос Іґарового співрозмовника відпливає, розчиняється в загальному ритмі, а я залишаюся наодинці зі своїм, чи своєю, байдуже. Важливо, до внутрішнього трему, інше: ми на спільній комунікативній хвилі, і не на сенсорній панелі, а в реалі, без потреби синхронізуватися, немов у спільному ілюзорному хроносі, він дає відчуття єдності, але не обмежує нічиєї свободи… Мені поставили запитання, і це важливо теж. Що?..

— Як на мене, філософія Крамера просунула людську думку відразу на кілька століть уперед, — чую чи то відповідь, чи то більш розгорнуту версію запитання. — Він випередив свій час, розумієте? Стрибнув одразу через кілька поколінь, і ті наші пращури, які пішли за ним, насправді…

Намагаюся слухати уважно, зосередитися, вникнути. Вже не вловлюю, про що і з ким говорить зараз Іґар.