Читати книгу - "Підняти вітрила!"

Отямившись, люди відчули палубу під ногами, на її звичному місці. Згори падала піна, мов лапатий сніг із сніжинками завбільшки з кулак.

Цей вал провіщав закінчення урагану. Після нього всі хвилі здавались лагідними, вони ніби пестили обшивку шхуни, дивуючись, що вона ще може йти своєю дорогою.

Але вітер усе ще свистів по палубі, а хвилі розхитували корабель, вимушуючи його стогнати й тріщати.

— Поламаний ватер штаг! — сказав, підбігши, Мігу.

Дивно, що поламався тільки він. Швидко опустили фок і змінили курс на зюйд-вест. Але якщо не вивільнити щоглу, то ураган таки потрощить її, коли дихне на повну силу.

Хараламб обв'язався канатами, спустився вниз, знайшов кінець ланцюга і так, повиснувши над водою, з бугшпритом над головою, промучився дві години.

Уже вечоріло, коли все було скінчено і вони знову могли поставити фок. Побачивши, що люди втомлені, мокрі, голодні, а вітер і досі сильний, капітан вирішив, що вночі вони йтимуть тільки під фоком, а решту вітрил поставлять уже завтра.

— Ну, а тепер ти можеш приготувати мені чай, Ісмаїле, — гарячий, міцний і в найбільшій чашці! — сказав Хараламб, стріпуючи з себе воду, мов собака, викупаний у річці.

Кок захоплено поплескав його по плечу:

— Дати, дати тобі найкращий чай. Ти гарний хлопець, Хараламб!

Небо на заході посвітліло, крізь хмари пробилося сонце. Антон вирішив визначити точку перебування корабля. Юнга спустився в каюту, взяв секстант і став на люкові, намагаючись утриматися при хитавиці.

— Ієремія, принеси води бігом! — гукнув Ісмаїл з камбуза.

Ієремія взяв відро й пішов до бочки біля камбуза.

— Ну й турок, — пробурмотів він згодом. — Вибив чоп і випустив усю воду. Тільки й думає про своїх дружин! — Але ось знову почувся його голос, цього разу вже не такий байдужий, як перше: — Та він що, осліп? Чи захотів, щоб ми мучились від спраги посеред океану? — А наступної миті він вигукнув уже з жахом, скликаючи людей: — Братове, нещастя! У нас нема води! Бочки порожні, геть усі!

Розпач майнув крилами у вітрилах, затьмарюючи сонце, яке поважно провістило закінчення бурі.

Весь екіпаж заціпенів на палубі, дивлячись помертвілими очима на порожні бочки. Ніхто не міг збагнути, як це сталося, і тільки уявляли собі, що в божевільному танці урагану, коли хитавиця кидала їх від одного борту до другого і вони бились об щогли, об парапет, об бочки, прикріплені до палуби, хтось із них зачепився ногою чи плечем об чоп, вирвав його, навіть не помітивши й не відчувши, як питна вода перемішується з дощовою.

:— Подивіться, скільки води залишилось нижче чопів і зберіть її всю! — розпорядився капітан, силкуючись приховати тривогу.

Нижче чопів могло залишитись ще багато води, та, на нещастя, під час хитавиці вона майже вся вихлюпалась. Люди відв'язали бочки і, пильнуючи не пролити жодної краплі, вилили все у відра. Вдалося зібрати майже сорок літрів.

А капітан тим часом зробив підрахунки й занепокоєно побачив, що під час урагану, незважаючи на всі зусилля триматися курсу зюйд-вест, «Сперанца» відхилилась на п'ятдесят миль від морського шляху. Увечері 20 вересня корабель був у точці з координатами 4° північної широти і майже 23° західної довготи, тобто практично вони не мали шансів зустріти кого-небудь. Навігаційні інструкції передбачали для цих місць тривалі штилі. На щастя, тут передбачалися часті затяжні зливи; отже, можна було б поповнити запаси води. Але передбачення навігаційних інструкцій не завжди сповнюються, особливо тоді, коли вони потрібні!

Становище було загрозливе. Антон зібрав екіпаж і сказав:

— Хлопці, нас чекає важке випробування. У нас сорок літрів води, а дорога може тривати двадцять днів. Якщо піде дощ або зустрінемо пароплав, то буде добре. Але ми не повинні покладатися на це. Ми щойно пройшли через важке випробування. Герасім та Ісмаїл, моряки з дитинства, можуть підтвердити, що подібні урагани зустрічаються не щодня. Корабель, як бачите, не підвів нас, і ви самі поводились хоробро. Треба ще раз показати відвагу й вийти переможцями. — Капітан глянув на людей і рішуче додав: — Я не приховую, що воно набагато важче, ніж перше.

— Ми готові до всього, пане! — сказав Ієремія.

— Добре! Треба буде розподілити воду так, щоб вистачило на двадцять днів. Від цих пір норма води — одна склянка на день для кожного. Я можу покладатися на вашу силу волі, чи краще заховати воду?

Люди здивовано перезирнулись.

— Як же це так, пане? — спитав Ієремія. — Хіба ми будемо красти один в одного воду?

— Гаразд! Але коли почне мучити спрага, спокуса стане великою!

— Ми терпітимемо, скільки зможемо, а коли не буде іншої ради, то прийдемо і скажемо: «Треба сховати воду, бо інакше…»

Усі засміялись. Але вони ще не знали, які жахливі страждання чекають їх.

Наступного дня вітер, який ще віяв цілу ніч після урагану, вщух, і годині о десятій почала даватися взнаки спека. Люди одержали свою пайку води, і кожен сів на палубі, нерішуче роздумуючи: випити її зараз чи в обід? Випити всю одразу чи маленькими ковточками, щоб якомога довше було змочене горло?

— Будь що буде, — сказав Хараламб. — Навіщо отак мучитись? — І вихилив склянку.

— Друга не дати! — докірливо глянув на нього Ісмаїл.

— А мені й не треба! Правду кажучи, я зовсім не відчуваю спраги. Випив просто так.

І Герасім вилив свою склянку в бідончик, який причепив до щогли, у затінку під тентом, натягнутим над палубою.