Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

бути. Про існування ходу у стіні ми дізналися зі старих креслень фортеці. Їх копії зберігаються у Імператорському таємному архіві. Як саме вони туди потрапили, історія замовчує. Щоб визначити, де саме хід виходить у місті, довелося витратити кілька років. Коли, зрештою, ми це встановили, то легко переконали власницю будинку, де містився потрібний нам підвал, поміняти його на маєток у Котідіані.

Професорка дедалі більше захоплювалася власною розповіддю, вочевидь, відчуття безпеки розв'язало їй язик.

— Потаємний хід був геть завалений битою цеглою та землею, тож про нього, мабуть, забули. Ми потроху розчистили хід, тримаючи його про всяк випадок...

— І от нині він став Вам у нагоді, — перервав Нод її тривалу розповідь. — Знаєте, а мені нині цікавіше знати, що спонукало Вас так швидко дременути з того надійного сховку у підвалі. Ми навіть не закінчили дуже цікаву розмову.

— Що ж, слухай. Тебе, Ноде, хотіли вбити мої одновірці, а звинуватити у замовленні вбивства мене, щоб позбутися нас одним махом. Тепер, коли замах не вдався, полковник Ерг із баригою Телопом оголосили мене зрадницею, позбавили участі у тріумвіраті верховних адептів Ратха та наказали знищити. Ще й велику винагороду за це призначили.

— Отже, тепер уся Ваша секта полює на Вас, — безжально визначив Нод. — То що Ви не поділили зі спільниками?

— Сам розумієш: чим більша здобич, тим більше бажання проковтнути її, ні з ким не розділивши. Тривіальна людська риса. Однак я гадаю, що полковник з негоціантом, — презирливо скривила губи Її колишня Палаюча Мудрість, — неправильно розуміють, хто чи що є здобиччю у нашій занадто затягнутій вже грі. Вони вирішили, що я тепер знаю, як управляти полем сакральності престолу. До того ж, знаю завдяки тобі!

— І хто ж ото наштовхнув їх на таке припущення? — іронічно запитав Нод.

— Не буду заперечувати, що я розповіла полковнику Ергу про стилет графа Вульснера, який Ви мені показали. Спочатку він не надав моїй розповіді особливого значення, та коли вони обговорювали її з Телопом, той повідомив, що цей стилет може бути лише з колекції герцогів Азборанів, бо усі інші перебувають у власності імператора. Виявляється, Телопу звідкілясь було відомо, що один стилет знаходиться у герцогів Азборанів. Доступ до їх колекції нині має змогу отримати лише той, хто знає коди сейфів у Банку Гирлона. Цією особою, як припустив Телоп, може виявитися, наприклад, законний спадкоємець династії! Уявляєш, Ноде, яка геополітична каша із цього заварилася б, коли раптом це виявилося б правдою, — Загра допитливо дивилася на парубка у світлі Рела.

— Трохи уявляю, мадам. Лише трохи, — стримано відповів герцог. — Розповідайте далі, будь ласка!

— Далі? Гадаю, Ви здогадалися. Справжній спадкоємець династії може знати, як управляти полем. Все сходиться на Вас, Ноде. Ви володієте стилетом, що належав Азборанам, Ви щодня буваєте у палаці в самої королеви та мешкаєте у особняку її сина, Ви маєте стійкий контакт зі мною. Тому Ерг з Телопом припустили, що якщо Ви Азборан, то я вже могла отримати доступ до управління генератором, а отже, вони обидва тепер мені непотрібні. Позбувшись мене і Вас, вони спробують самі заволодіти генератором.

— Цікаво! — вигукнув Нод голосніше, ніж слід було б у лункому просторі башти. Він збагнув, що Загра ненароком виказала йому справжню мету приїзду верховних адептів до Аріоду.

— Шлях вільний, — тихо подав знизу голос охоронець. — Можемо йти.

— Цікаво, а куди ж Ви підете? — не без іронії запитав Нод. — Я так розумію, що Вас усюди шукатимуть.

— Головне — відірватися зараз від переслідування, — захеканий охоронець вже був на помості. — Тоді, якщо ти, Ноде, нас не викажеш, будемо скрадатися до кордону.

— До якого саме? — допитувався парубок.

— Не твоя справа, — огризнувся охоронець. — Ти ліпше язик за зубами тримай.

— Він нас не викаже, — чи то спитала, чи запевнила Загра.

— Я маю кращу ідею, ніж спроба втечі за кордон, — сказав Нод. — Є одне місце, де Вас шукатимуть в останню чергу.

— І де воно? — процідив злий охоронець.

— Ходімо, побачите! Я ж не ставив питань, коли йшов за вами сюди, — він першим ступив на рипучі сходи.

Загра та охоронець, мить провагавшись, рушили за ним. Полатані там і сям сходи закінчувалися біля зовнішнього виходу з вежі, який у давнину служив для потаємних вилазок з обложеної фортеці. Охоронець ледь чутно рипнув важкими дверима, прочинивши їх для Загри. Колишня верховна провідниця ратханів вислизнула назовні. Нод — за нею. Охоронець — останнім. На мить вони опинилися під яскравим світлом прожекторів нічної ілюмінації фортеці. На щастя, за десяток метрів починалася вузька, стрімка стежка. Звиваючись у дерезі, вона привела їх на узвіз, що спускався крутосхилом фортечного пагорба до старого середмістя. На узвозі у одно-двоповерхових будинках подекуди світилися вікна, однак сама вулиця лишалася цілковито порожньою. Не минуло й десяти хвилин, як вони вийшли на невелику площу. Там саме починалося нічне життя. До кількох нічних пабів із відкритими майданчиками лінькувато сунули перші відвідувачі, на естраді під шатром збирався вуличний оркестр, десь вже лунали веселий дівочий сміх і перші нетверезі суперечки.

На розі стояли зо три автівки із зеленими вогниками — таксі. Нод впевнено попрямував до першої з них. Озирнувшись на професорку та охоронця, які призупинили ходу, махнув їм рукою, вказавши на задні сидіння машини. Вони слухняно виконали цей мовчазний наказ. Дочекавшись, поки зачиняться задні дверцята, Нод сів поряд з водієм та назвав адресу.

За спиною в Рамира пролунав ледь чутний шурхіт. Здалося, у темряві тунелю опустилася важка, волога завіса. Хлопець спробував повернути назад, однак уперся у щось непроникно чорне, схоже на тонку, але надміцну плівку. Кілька разів спробував розірвати її каменем, що трапився під ногою — марно. Він зрозумів, що потрапив у пастку і не має змоги повернутися до Еради та Клирта.

Трохи оговтавшись від несподіванки, парубок вирішив йти до світла, що миготіло у протилежному кінці коридору. Це забрало чимало часу — він встиг втомитися і зголодніти, коли нарешті опинився... перед іще однією завісою, цього разу сіруватою та напівпрозорою. З-за неї у коридор падало приглушене світло та віяло свіжим повітрям. Завіса розійшлася від одного лише його дотику, узявшись по краях розриву золотавим переливом. Ще кілька кроків — і він опинився на березі, що похило спускався до синього озера.