Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

Перстень зліз із руки мерця несподівано легко. Мов розумів, що покійнику він тепер уже без потреби. І охоче змінив господаря, віддаючись у руки переможця. Втім, які претензії до нього? Людям можна скласти присягу новому сюзерену, буквально поряд з іще не охололим тілом попереднього, а до магічної біжутерії — інші вимоги? Обійдемося без ханжества та подвійних стандартів.

— І що в ньому особливого? — я простягнув перстень Метью.

— Цього не знаю, — юний маг сховав руки за спину. — Як визначати властивості чарівних речей навчають лише на четвертому рівні. Бачу, що колечко не просте, але які саме сили чи заклинання в ньому містяться — краще у магістра спитати. І я не поспішав би на палець одягати. На всякий випадок.

Краще, так краще… Але ж не в кулаку його весь час тримати.

Трохи подумав і вирішив, що коли вже один ювелірний виріб зберігається у мене в мішечку, то й друга дрібничка там теж поміститься.

Найнадійніше, між іншим, місце. Жінки споконвіків про це знають.

Коли граф полонив нас, пояс у мене відібрали. І перев'язь з піхвами... А ладанку з шиї не зрізали... Варто запам'ятати. Зараз покладу туди тільки перстень, а на майбутнє, можна ще щось корисне в господарстві приховати. Пучок розрив-трави, наприклад... Або з ріжучого інструменту... Запас кишені... тобто, ладанку не порве. А я хоч зараз можу сперечатися, що ця тюремна камера, далеко не остання, куди мені ще доведеться потрапити, пробираючись нелегким, звивистим і тернистим шляхом до імператорського трону.

Талісман удачі підселення нового сусіда сприйняв нейтрально. Ні колір не змінив, ні температуру… Ну, отже, і мені можна не турбуватися.

До речі, про шлях… Який встелений зовсім не трояндами. Якщо я пересуватимусь між своїми замками, яких вже три, зі швидкістю коня, що скаче… то про завоювання Імперії можна забути. Цілого життя не вистачить, постійно туди-сюди мотатися… А залишити майно без нагляду — все одно, що одразу анархію збудувати. І самому собі могильників наплодити. Бо поганий той васал, що не мріє стати сюзереном. Така людська природа... І вірність слуг прямо пропорційна частоті несподіваних перевірок.

Не пам'ятаю хто саме, але з людей, які розуміються, сказав, що кордони будь-якої імперії простягаються рівно на ту відстань, яку здатний у тижневий термін подолати загін збройної кінноти.

Взагалі дивна ситуація. Невже ніхто про це раніше не подумав? Елементарне завдання — забезпечити правителів відповідними амулетами. І цілком здійсненна, за наявності магії перенесення. На кшталт тієї карти… Пам'ятається, Лія казала, що раніше ними імператорських гінців споряджали. Тоді, взагалі, нісенітниця якась виходить. Гінцям видавали, а вінценосні особи — у сідлах чи колясках тряслися? Добре, хоч пішки не ходили! Чи я знову щось упустив?

— Метью… Я ось про що хотів запитати… — відвів мага в бік, де нас ніхто не міг підслухати. — До шахти нас метр переніс, а як назад? У тебе немає ніякого амулету?

— Навіщо він мені… — відповів той. — Я нікуди не поспішаю. Можу й на коня сісти. А знадоблюсь комусь із магістрів раніше — самі висмикнуть.

— З тобою зрозуміло. А якщо я поспішаю?

— Ну, то й відправляйся, — знизав плечима юний маг. — Хоч у замок Шамов, хоч у Сонячний Пік.

— Не зрозумів? Що означає «відправляйся»?

Метью кілька секунд пересвідчувався, чи я не жартую, потім констатував:

— Вам не сказали… Ну, з магістрів станеться. Це мені знайоме… — хлопець зітхнув. — Маги, які досягли Вищого кола, так давно живуть і стільки знають, що часто забувають кому і що вони пояснювали. А іноді просто не розуміють, як багато з того, що вони вважають елементарним та відомим кожному, для більшості звичайних людей — таємниця за сімома печатками. На жаль… Ніхто не ідеальний.

Із цим я був згоден. Викладачі в моєму університеті, хоч і не були магами, теж іноді дивувалися, як студенти примудряються не розуміти азбучні істини. Особливо ті, що школи із золотими медалями закінчили.

— І що мені забули сказати?

— Спальня правителя… — багатозначно промовив Метью, а потім ще й підморгнув.

Це явно означало, що решту я маю знати. Але я не знав. Бо був несправжнім принцом. Про що, мабуть, і метр Ігнаціус уже забув.

— Метью, друже! — я акуратно взяв хлопця за лацкани дорожньої куртки і злегка струснув. — Не дратуй мене. Відповідай нормально… Без натяків та загадок.

— Так я й кажу… — зморгнув той. — Спальня правителя.

— Гр-р-р…

— Зрозумів, зрозумів… Вам і про це не розповіли. При спорудженні замку на спальню імператора накладається заклинання телепортації. Щоб імператор міг за своїм бажанням миттєво переноситися з одного замку до іншого. Чому спальню, а не кабінет зробили порталом? Може, так побажав той Імператор, який вперше видав наказ про будівництво порталів. Оскільки спальня — єдине місце, куди ніхто не може увійти без дозволу господаря.

Ось як? Цікаво. Принаймні пояснює, чому я перенісся у цей світ саме уві сні.

— А дворецький? — одночасно згадалося й те, хто мене тут зустрічав.

— Дворецький не береться до уваги… Йому подорож без потреби. Він свого замку ніколи добровільно не покине.