Читати книгу - "Літо в моїй пам'яті, Руслан Баркалов"

Дмитро сів на сходи. За цей час він дуже змінився ще й фізично. Колись перший красень, повний сил і енергії, тепер схуд, змарнів, втратив блиск в очах.

З Ілоною він і далі грав в мовчанку. Ні, він навіть почав більше говорити. Але лише побутові питання. І не більше. А от коли починалися якісь питання про щось інше – то він уклонявся і робив ноги з кімнати.

– Дмитре! – кликнула Ілона з своєї кімнати. – От скажи, чого ти такий став? Давай, поговоримо.

Але відповідь вона уже знала, ще до того як відкрила рот аби поставити це питання. Чоловік лише знизав плечима. Мовляв, чого ти хочеш з мене? І пішов.

Ну як з цим бути далі? Питання, на яке відповіді не знав ніхто. Ані батьки Ілони. Ані вона сама. Ані Дмитро. Бо ж він теж людина. І теж щось собі тай мислив. А мислити йому було про що.

Весь цей час, поки він усердно працював над ремонтом кімнат, чоловік думав про одну річ. Правильно, про те, яким чином він тоді опинився в лікарні. А головне, що було перед цим. Він довго все згадував. І старався скласти все до купи аби отримати якусь загальну картину ситуації.

Діма розумів, що це має якесь значення. Але яке саме. І зрозуміти він зможе лише тоді, коли складе всі ці обривки своїх спогадів до купи. Але як би він не старався – нічого не виходило. Так, наче він щось важливе забував.

Нарешті, Дмитро згадав одну річ – він зустрівся з одним чоловіком. Не знайомим чоловіком. Це було в їхньому рідному місті. Коли він вийшов за черговим напоем до магазину. А далі? Що далі? О, це він забув.

Але що то був за чоловік? І чого він хотів від Дмитра? Він щось говорив, щось досить просте, досить таке повсякденне. І як би цей незнайомець просто спитав дорогу – Дмитро би точно згадав. А так. ні, він щось говорив а не питав. Щось наче пояснював. Але от що саме?

Все, наче вилетіло з голови. І лише окремі обривки поверталися назад, наче залітаючі в не закриту форточку сніжинки.