Читати книгу - "Аутсайдер"

появу помітять і запам’ятають, — продовжила Голлі. — Саме це йому і треба. Крім того, він конче має залишити речдоки, які скомпрометують справжнього містера Голмза: волосся однієї з убитих дівчат. Але я вважаю, що найголовніша причина для візиту 26-го квітня — пустити кров Террі Мейтленду, точно так само, як пізніше він пустить кров містеру Клоду Болтону. Алгоритм незмінний. Спершу — вбивства. Потім він відмічає наступну жертву. Наступного себе, якщо можна так сказати. Після того він залягає в схованку. Тільки насправді це щось на кшталт зимової сплячки. Як і ведмідь, він час від часу може пересуватися, проте здебільшого пересиджує цей період у заздалегідь обраному барлозі й відпочиває, поки відбувається трансформація.

— За легендами, перетворення триває роками, — сказав Юн. — Може, цілими поколіннями. Та це легенди. Ви, міз Ґібні, не вважаєте, що це забирає стільки часу?

— На мою думку — усього кілька тижнів, максимум — місяців. І деякий час, наприклад, протягом процесу перетворення з Террі Мейтленда на Клода Болтона, його обличчя дійсно може нагадувати ліпнину з «Плей-Доу», — Голлі повернула голову та глянула просто на Ралфа. Як виявилось, тримати погляд було важко, та інколи без цього не обійтись. — Або так, наче він серйозно постраждав під час пожежі.

— Я на таке не поведусь, — відповів Ралф. — І це ще м’яко кажучи.

— Тоді чому того обгорілого чоловіка не було на жодному відео? — спитала Джинні.

— Не знаю, — Ралф зітхнув.

— У більшості легенд є дрібка правди, та цілком правдивими їх назвати не можна, якщо ви мене розумієте, — сказала Голлі. — За переказами, El Cuco існує завдяки крові й плоті, як вампір, але я гадаю, що це створіння також живиться негативними емоціями. Духовною кров’ю, так би мовити, — вона повернулася до Марсі. — Він казав вашій дочці, що радіє, коли вона нещасна й сумна. Думаю, що це правда. Думаю, що він їв її смуток.

— І мій, — сказала Марсі. — І Сари.

— Не кажу, що так воно і є, аж ніяк не кажу, проте родина Пітерсонів уписується в цей сценарій, чи не так? — заговорив Гові. — Винищено всіх, окрім батька, і той у стійкому вегетативному стані. Якщо ця істота живиться нещастям, такий собі пожирач смутку замість пожирача гріхів [213], то родина Пітерсонів для неї — самий смак.

— А згадайте той цирк на дроті біля суду, — вставив Юн. — Якби й справді існував такий монстр, що живиться негативними емоціями, то це для нього — як обід на День подяки.

— Люди, ви самі себе чуєте? — спитав Ралф. — Серйозно, чуєте?

— Отямся, — різко відказав Юн, і Ралф кліпнув, мов йому дали ляпаса. — Я розумію, як це неправдоподібно, ми всі розуміємо, і не треба нам цього пояснювати, наче ти — єдиний при здоровому глузді чоловік у психушці. Але в цій справі є такі речі, що лежать далеко за межами нашого досвіду. І той чоловік біля суду, який не відбився на жодній відеоплівці, — тільки частинка цієї химерії.

Ралф відчув, як до обличчя приливає кров, але змовчав і проковтнув цей закид.

— Треба припинити опиратися на кожному кроці, ese. Знаю, тобі не до вподоби ця головоломка, та й мені так само, але визнай, що пазли складаються. Тут є певна послідовність. І веде вона від Гіта Голмза до Террі Мейтленда, а він нього — до Клода Болтона.

— Ми знаємо, де наразі перебуває Клод Болтон, — сказав Алек. — Гадаю, наступним логічним кроком має бути поїздка до Техасу, щоб поговорити з ним.

— Навіщо, Бога ради? — спитала Джинні. — Тільки сього­дні вранці я бачила чоловіка, схожого на нього, тут!

— Це треба обговорити, — сказала Голлі, — але спершу я хочу дещо запитати в місіс Мейтленд. Де поховано вашого чоловіка?

Марсі збентежилась.

— Де?.. Ну, тут. У місті. На Меморіальному кладовищі. Ми не… ви розумієте… ні до чого такого не були готові. Чого б? Террі мало б виповнитися сорок аж у грудні… ми гадали, в нас попереду ще довгі роки… що ми заслуговуємо на ці довгі роки, як і будь-які інші люди, які живуть праведним життям…

Джинні дістала з сумочки носовичок і передала його Марсі, яка повільно, мов у трансі, почала витирати очі.

— Я не знала, що мені треба… я була просто… розумієте… приголомшена… намагалася втямити, що його більше немає. Директор похоронного бюро, містер Донеллі, запропонував Меморіальне, бо на Гіллв’ю майже не лишилося місць… до того ж воно на іншому кінці міста…

«Зупини її, — Ралф хотів було сказати Гові. — Це болісно та марно. Неважливо, де його поховано, це має значення тільки для Марсі та її дочок».

Але він знову змовчав і стерпів, бо ж це був іще один закид, хіба ні? Навіть якщо Марсі Мейтленд і не мала цього на меті. Ралф переконував себе, що зрештою все скінчиться, що колись таки почнеться нове життя поза смертю Террі, бляха, Мейтленда. Він просто мусив у це вірити.

— Я знала, що є ще інше місце, — продовжувала Марсі, — звісно що знала, але навіть не подумала згадати його в розмові з містером Донеллі. Якось Террі мене туди привіз, але воно так далеко за містом… і таке самотнє…

— І що це за інше місце? — спитала Голлі.

В уяві Ралфа виникла непрохана картинка — шестеро ковбоїв, які несуть дощану домовину. Він відчув, як надходить чергова збіжність.

— Старий цвинтар у тауншипі Кеннінґ, — відповіла Марсі. — Я там тільки раз була, і воно виглядало так, наче там уже давно нікого не ховали, навіть на могили не ходили. Жодних квітів чи пам’ятних прапорців. Тільки надгробки, що кришаться від часу. На більшості навіть імена прочитати неможливо.

Ралф ошелешено глянув на Юна, і той кивнув.

— Ось чому він зацікавився тою книжкою в газетному кіоску, — тихо мовив Білл Семюелз. — «Ілюстрована історія округу Флінт, округу Дорі й тауншипу Кеннінґ».

Марсі продовжувала витирати очі носовичком Джинні.

— Ясна річ, він мав би зацікавитися такою книжкою. Рід Мейтлендів мешкав у тій частині штату ще від Земельних перегонів [214] 1889-го року. Пра-пра-прадіди Террі, а може, ще старше покоління, я точно не знаю, оселилися в Кеннінґу.

— Не у Флінт-Сіті? — спитав Алек.

— Тоді Флінт-Сіті ще не існувало. Тільки невеличке селище під назвою Флінт, кілька хат при дорозі. Поки на початку двадцятого століття не сформувався наш штат, Кеннінґ був найбільшим містом у всій окрузі. І назву свою отримав, ясна річ, від імені найбільшого землевласника. Коли йшлося про угіддя, то Мейтленди були на другому чи третьому місці. Кеннінґ був важливим містом, допоки в двадцятих і три­дцятих не прийшли великі піщані бурі й верхній родючий шар ґрунту здуло вітрами. У наші дні там нема нічого, крім крамниці й церкви, в яку майже ніхто не ходить.

— І цвинтаря, — сказав Алек. — Де люди ховали своїх мерців, поки місто не всохло. Там має бути ціла низка предків Террі.

Марсі мляво всміхнулася.

— Той цвинтар… він мені дуже не сподобався. Наче порожній будинок,