Читати книгу - "Конституція України. Науково-практичний коментар"

Перерва для відпочинку і харчування працівникам надається протягом робочого дня, але не враховується при обліку робочого часу робітників і службовців. Указівка у КЗпП України на те, що перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи, сприяє встановленню найбільш раціонального поділу робочого часу працівника, але за своїм змістом вона не має імперативного характеру, що допускає на практиці певні відхилення від загальної норми.

Час початку і закінчення перерви, її тривалість встановлюються на підприємстві правилами внутрішнього трудового розпорядку. У той же час використання перерви для відпочинку і харчування працівником здійснюється на його власний розсуд, але в межах встановленого на підприємстві, установі, організації для цього часу. Оскільки на час такої перерви працівник не зв’язаний з виконанням дорученої йому роботи, то законом передбачена можливість відлучатися з місця роботи на час перерви. Однак він зобов’язаний своєчасно прибути для її продовження. На тих роботах, де перерву зробити не можна через умови виробництва або службової діяльності, працюючим надається можливість прийняти їжу в будь-який час протягом робочого дня. Це є для власника або уповноваженого ним органу обов’язком. Перелік таких робіт, порядок і місце прийому їжі встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, що знаходить своє відображення в колективному договорі.

Водночас від перерви для відпочинку і харчування слід відрізняти спеціальні перерви на протязі робочого дня, надання яких обумовлено суб’єктивними (ст. 183 КЗпП України «Перерви для годування дитини») або об’єктивними (ст. 168 КЗпП України «Перерви в роботі для обігрівання і відпочинку») чинниками, такі перерви включаються в загальний робочий час.

Наступним видом часу відпочинку, гарантованим у коментованій статті, виступає щотижневий відпочинок, тобто вихідні дні.

Зокрема, при п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні — один вихідний день, що визначається у колективному договорі. Вибір п’ятиденного чи шестиденного робочого тижня певним чином впливає на тривалість роботи працівника, зокрема ст. 53 КЗпП України встановлює, що напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

За загальним правилом, особливо при шестиденному робочому тижні, загальним вихідним днем є неділя. Коли на підприємстві, в установі, організації встановлено п’ятиденний робочий тиждень, працівники мають два вихідних дні. У такому разі, якщо другий вихідний день не визначений законодавством, то він встановлюється графіком роботи підприємства, погодженим із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Як правило, другий вихідний день має надаватись поряд із загальним вихідним днем, наприклад ним може бути як субота, так і понеділок. Однак слід зауважити, що загальний вихідний день — неділя, враховуючи специфіку й умови виробництва або службової діяльності підприємства, установи, організації, не завжди може бути вихідним днем ддя конкретного працівника. Для таких працівників вихідні дні надаються почергово в різні дні тижня в порядку, передбаченому КЗпП України. Цікаво підкреслити, що у випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. Ця норма є обов’язком для власника або уповноваженого ним органу та має імперативний характер, а тому її недотримання є прямим порушенням трудового законодавства.

З метою забезпечення права працівника на відпочинок, збереження його здоров’я та відповідної здатності до праці, реалізації працівником інших своїх прав законодавство про працю встановлює тривалість щотижневого безперервного відпочинку. Щодо поняття «відпочинок», то в контексті трудових правовідносин це пов’язується з певним періодом часу, впродовж якого працівник не зв’язаний з виконанням дорученої йому роботи (виконанням трудових обов’язків). Відносно щотижневого безперервного відпочинку, то це певний період часу між п’ятиденним чи шестиденним робочим тижнем, упродовж якого працівник не зв’язаний з виконанням дорученої йому роботи (виконанням трудових обов’язків), а вільний час може використовувати на свій розсуд.

КЗпП України встановлює, що тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години. Хоча ця норма за своїм змістом є імперативною, але у повному обсязі її дотримання неможливе. Це стосується випадків застосування підсумованого обліку робочого часу та залучення працівників до роботи у вихідні на підставі ч. 2 ст. 71 КЗпП України, але постійне порушення загальної тривалості щотижневого безперервного відпочинку можна розглядати як порушення права особи на відпочинок.

Особливістю діяльності деяких підприємств, установ та організацій є те, що їх робота, з огляду на необхідність задоволення соціально значимих потреб населення, надання населенню відповідних послуг соціального характеру, не може бути перервана в загальний вихідний день — неділю. Так, КЗпП України до таких підприємств, установ та організацій, що надають відповідні послуги населенню, відносить: магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї. Також до їх числа можна віднести, наприклад, спортивні та розважальні заклади тощо. Вихідні дні на таких підприємствах встановлюються місцевими радами народних депутатів. Водночас на підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов’язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Додатковою гарантією конституційного права працівників на відпочинок є встановлення у ст. 71 КЗпП України заборони роботи у вихідні дні. Проте враховуючи певні обставини, які можуть виникнути й обумовити необхідність залучення працівників до роботи у вихідні дні, КЗпП встановлює систему відповідних гарантій. Такими гарантіями виступають: чіткий перелік випадків, де сам перелік розширеному тлумаченню не підлягає; винятковість випадків, коли є потреба в залученні працівників до роботи у вихідні дні; залучення тільки окремих працівників, а не всього колективу; обов’язкова наявність дозволу профспілкового комітету підприємства, установи, організації; наявність письмового наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу. Відсутність якої-небудь з указаних у законі гарантій дає підстави для розгляду такого залучення до роботи у вихідні дні як незаконного.

Згідно з чинним трудовим законодавством залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:

1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть