Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

— Можна було б з-поміж цієї деревини знайти щось на заготовки, — сказав Артем. — Обабіч дороги лежать неліквід і соснові колоди. А сухостій як стояв, так і стоїть.

Про лісове побоїще повідомив Іван Мазепа, здійснивши розвідку. Якраз у цей час місцеві жителі вийшли захищати гай від забудовників. Сашко домовився з людьми, що йому разом з другом дозволять забрати звідси сухостій. Ось тільки Іван сьогодні не зміг прийти, якісь справи завадили.

Залишивши машину на узбіччі траси, потроху віддалилися вглиб лісу, подалі від шуму вулиці. Дерева траплялися чимдалі грубіші, а гілки раз по раз хльоскали по обличчю. Хлоп’я у крихітних чобітках слухняно перебирало ніжками, ступаючи слід у слід примерзлою стежиною.

— Ет, я загубив клинець! — Артем зненацька зупинився. — У цій лощині є клен всохлий, повалений буревієм, я від Івана дізнався.

Тесленко озирнувся і відразу побачив те, що шукав.

— Стаємо тут, Юрасику.

Розклали речі біля всохлого клена. Артем прицілився і неквапно, виважено вдарив сокирою.

— Коли захочеш охрестити, — промовив відсапуючись, — поклич мене. Я покажу тобі церкву Різдва біля Києво-Печерської лаври.

Поки дорослі працювали з бензопилою, малий збирав гілочки, старанно доповідаючи про все побачене. «Гарно як українською говорить! — подумки захоплювався Євген. — От би послухали наші держслужбовці!». Зрештою, хлопчик знайшов у сусідньому виярку загублений клинець. Євген допоміг приятелеві закріпити клен.

— Треба спершу визначити, чи є тут тріщина і куди вона йде, — нахилився над деревом Артем.

Він вправно працював сокирою, розділяючи колоду. Потім кожну з половинок — ще раз навпіл.

— Колиску можу тобі дати. А на майбутнє, щоб ти знав, у нас — тих, хто були учнями Бортника, — є спільний фонд дитячих речей. Тепер усе дорожчає, а малеча росте швидко.

— Чудово, — швидко погодився Євген із неуважним виглядом.

Лише тоді приятель згадав про кадрові зміни на популярному телеканалі, про що днями стало відомо з інтернету, і поцікавився:

— Працюєш?

— Мене звільнили у зв’язку зі скороченням штату, — відповів Чубенко.

— Чимось не догодив?

— Не так висвітлив останній візит леді Ю до Москви. Подав альтернативну думку.

— Настя знає?

— Поки що ні.

Перші дні після народження сина Євген перебував ніби в стані левітації. Недосипав, не відчував землі під ногами. Забув про зваженість і обережність. Обставини, за яких було відновлено транзит блакитного палива до Європи, стали темою його підсумкового аналітичного матеріалу. Через нього й виникла суперечка з головним редактором, палким прихильником прем’єра.

— То як тепер? Може, повернешся до Чорняти? — співчутливо запитав Артем.

— Ні, з цим у мене скінчено. Розумієш, не хочу більше мати хазяїна.

Розрізали пилкою стовбур, сіли перепочити. Дістали бутерброди, які Артем поспіхом загорнув у якусь газету, перш ніж покласти їх у рюкзак. Євген упізнав знайому верстку часопису: як і раніше остання сторінка зваблювала фотографіями в силі «ню»…

Улюблена колись, Євгенова газета занепадала. Говорити про політику як про її безпрограшний бренд тепер не випадало. Зважаючи на все, Чорнята запалився новою рятівною ідеєю — випуском спортивної вкладки, й тепер Холодій показував свої аналітичні здібності в розгляді футбольних матчів та легкоатлетичних змагань. Вочевидь втрата частини рекламодавців, збільшення орендної плати, подорожчання послуг з доставки, підвищення рівня зарплати робили свою справу. Та «Моя Україна» ще трималася. Виживання в умовах жорсткої конкуренції поки не стало її нагальною потребою: допомагав адміністративний важіль. Певно, тому в роботі редакції насправді мало що змінилося, про це Євген знав від колишніх колег. Хіба що не таким архаїчним видавався дизайн.

А нещодавно він наткнувся на допис під очевидним псевдо — Федір Жахів. Ішлося в ньому про те, як на День соборності України орден отримала людина, чию репутацію зганьбила леді Ю. Так, це був він — співвласник швейцарської компанії-газотрейдера, яка ледь не втопила національну акціонерну компанію у боргах.

— Мене вже нічого не дивує після того, як минулої осені меру-вокалісту дістався орден Ярослава Мудрого, — озвався Артем. — Хіба президент не бачив, що написано на ордені?

— М-да. А я перестав дивуватися ще раніше, коли державної нагороди було удостоєно генерального прокурора — того самого, до якого звертався по допомогу Гія Гонгадзе. Ось так ще потримається колотнеча в парламенті, потім настане рік Білого Тигра. А далі — президентські вибори.

Друг скептично посміхнувся і нічого не сказав.

Вони помовчали.

— Невже не можна знайти роботу? — нарешті обережно поцікавився Тесленко.

— Чого ж, можна. Скажімо, на сайті одного відомого телеканалу висить оголошення: «Потрібні працівники у відділ журналістських розслідувань». Збагнув? Не так уже й важливо, хто і звідки, головне, щоб уміли шукати потрібну інформацію. Колись я купився на це — обпікся.

— Не хочеш жити у світі дурнів, ходити на роботу… — почав Артем у тон Чубенку — і враз замовк, зрозумів: годі, Євгена це зачіпає за живе.

Тесленко заходився розповідати про свої справи. Його кандидатська, хоча й була фактично готова, ніяк не просувалася. Поєднання гідроакустики з інформаційними технологіями обіцяло чимало вдалих рішень у багатьох сферах, з оборонною включно, але щоразу керівник знаходив привід зачепитися за ту чи іншу фразу в дисертації — і роботу знову відкладали. Начальство переживає, щоб старші колеги зрозуміли написане українською мовою. Мовляв, у тексті забагато нових термінів і понять.

— У нашій науці важливо не що ти зробив сам, а що зробили до тебе, — зітхнув Артем.

— Ніби я не знаю! З конкуренцією в інтелектуальній сфері у нас сутужно. І таке відбувається не тільки в науці, — похитав головою Євген.

Малюк із батьком гортали книжку.