Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я незграбно взяла його та втримала. Передаючи його мені до рук, Алоша водночас сповзала на підлогу. Я вклякла поруч із нею.

— Ми маємо знайти Вербу, — сказала я.

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Іди. Виведи звідси дітей, — сказала вона. — У замку небезпечно. Іди, — вона відкинула голову на ліжко, і очі в неї заплющилися. Її груди здіймалися від зовсім неглибокого дихання.

Я підвелася, трусячись. Я знала, що вона мала рацію. Я це відчувала. Король, кронпринц, тепер принцеса. Пуща мала намір убити їх усіх, добрих королів Алоші, та ще й вирізати чаклунів Польні. Я поглянула на мертвих солдатів у росьїнських одностроях. Марек ізнову звинуватить Росью, як і мав зробити. Він надіне свою корону й рушить на схід, а коли він виріже якомога більше росьян і виснажить наше військо, Пуща поглине й його, залишивши країну розідраною, з порушеною спадкоємністю.

Я знову була в Пущі, під гілками, а та холодна сповнена ненависті сутність стежила за мною. Тиша, що запала в кімнаті, була для неї лише коротким перепочинком. Кам’яні стіни й сонячне світло не мали жодного значення. Пуща спрямувала свій погляд на нас. Пуща була тут.

Ми загорнулись у роздерті плащі, які зняли з мертвих вартових, і побігли, залишаючи полами одягу криваві смуги на підлозі за собою. Я проштовхнула Алошин меч назад до його дивної схованки, заклинанням «гатол» відкривши у світобудові кишеньку, щоб його покласти. Кася понесла маленьку дівчинку, а я тримала за руку Сташека. Ми зійшли сходами у вежі, поминувши майданчик, на якому позирнули на нас двоє чоловіків у коридорі, спантеличені й насуплені; ми квапливо спустилися ще на одне коліно і вийшли у вузький коридор до кухонь, яким сновигали туди-сюди слуги. Сташек спробував відірватися від мене.

— Хочу до батька! — сказав він тремтливим голосом. — Хочу до дядька Марека! Куди ми йдемо?

Я не знала. Я лише тікала; я знала хіба одне — ми маємо відірватися. Пуща розсіяла забагато насіння довкола нас; раніше воно тихо лежало в землі, що парувала, але тепер усе воно приносило плоди. Коли зараза живе у королівському замку, безпечних місць немає ніде. Принцеса збиралася відвезти їх до своїх батьків, до Ґідни на північному морі. «Океан ворожий до зарази», — казала Алоша. Проте в Ґідні все одно росли дерева, а Пуща переслідуватиме дітей до берега.

— До вежі, — сказала я. Я не планувала це сказати, слова вирвалися в мене, як крик у Сташека. Я бажала спокою Сарканової бібліотеки, ледь помітного запаху спецій та сірки в його лабораторії, тих тісних, вузьких коридорів, чітких ліній і порожнечі. Вежі, що самотньо височіє на тлі гір. Пущі там ніде було зачепитися. — Ми їдемо до Драконової вежі.

Дехто зі слуг сповільнювався, дивлячись на нас. На сходах лунали кроки, що йшли за нами; якийсь чолов’яга владно гукнув униз:

— Гей, ви, там!

— Тримайся за мене, — сказала я Касі. Я поклала руку на стіну замку та, зашепотівши, провела нас крізь неї, просто в кухонні сади, де стояв коліньми на землі, витріщившись, якийсь садівник. Я побігла між рядами бобових стеблин, а зі мною з широко розплющеними очима побіг Сташек, якому передався наш страх; за нами подалася Кася. Ми досягли зовнішньої стіни з важкої цегли; я провела нас. Замкові дзвони почали бити на сполох у нас за спинами, коли ми ледве сповзли крутим схилом у потоці багнюки до Вандалуса, що тік унизу.

Тут, довкола замку, лишаючи за собою місто й рушаючи на схід, річка бігла швидко та була глибокою. Високо вгорі закричав мисливський птах, сокіл, який кружляв довкола замку широкими колами; то, бува, не Соля дивився на нас згори? Я вхопила жменьку очерету з берега, без жодних замовлянь або заклинань: вони всі вилетіли мені з голови. Натомість я висмикнула нитку зі свого плаща і обв’язала очерет на кінцях. В’язку я скинула на берег, наполовину у воду, і метнула в неї чари. Вона виросла у довгий легкий човен, і ми залізли в нього, щойно річка відштовхнула його від берега й потягнула нас, кваплячись і відскакуючи від каміння з обох боків. За нами лунали крики, на зовнішніх стінах замку високо вгорі з’явилися вартові.

— Униз! — закричала Кася, штовхнула дітей униз і закрила їх власним тілом. Вартові стріляли в нас із луків. Одна стріла продірявила її плащ і влучила у спину. Інша приземлилася зовсім поряд зі мною й задрижала, влучивши у борт човна. Я відірвала пір’я з древка стріли й підкинула його над нами. Воно згадало, чим колись було, і обернулося на хмарку з напівптахів, які закрутилися й заспівали, на кілька секунд прикривши нас від чужих очей. Я, тримаючись за боки човна, вимовила заклинання Яги для пришвидшення.

Ми кинулися вперед. Один поштовх — і замок, і місто розпливлися далеко позаду, перетворившись на дитячі іграшки. Другий — і вони зникли за вигином річки. Третій — і ми вдарились об порожній річковий берег. Мій очеретяний човен розпався довкола нас, і ми всі опинились у воді.

Я мало не втопилася. Вага одягу тягнула мене назад, униз, у каламутну воду, а світло розпливалося наді мною. Поряд зі мною здіймалися хмарою Касині спідниці. Я кинулася до поверхні, інстинктивно хапаючись рукою, і виявила, що за неї хапається маленька ручка; Сташек поклав мою руку на корінь якогось дерева. Я підтягнулася, кашляючи, та спромоглася поставити ноги у воді.

— Нєшко! — гукала Кася; в руках вона тримала Маришу.

Ми потягнулися угору м’яким мулистим берегом; Касині ноги щокроку глибоко вгрузали, лишаючи в землі по собі діри, що повільно наповнювалися водою. Я опустилася на брудну траву. Я дрижала від чарів, які хотіли некеровано розлитися з мене навсібіч. Ми рухалися надто швидко. Серце в мене калатало, досі лишаючись там, під дощем зі стріл, продовжуючи відчайдушну втечу, а не на тихому безлюдному річковому березі, де над брижами, які ми наробили, стрибали водяні клопи; спідниці ж мені забризкало брудом. Я так довго пробула всередині замку, де повсюди були люди та кам’яні стіни. Річковий берег майже не видавався реальним.

Сташек незграбно сів поруч зі мною зі спантеличеним серйозним личком, а Мариша підповзла та пригорнулася до нього. Він обняв її рукою. Кася сіла з іншого боку. Я б радо прилягла і поспала — день, тиждень. Але Марек знав, у який бік ми пішли. Соля пошле спостерігачів униз річкою шукати нас. Часу на відпочинок не було.

Я виліпила з грязюки на березі річки пару неоковирних волів і вдихнула в них трохи життя, а тоді збудувала візок із гілячок. Ми