Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

— Звідки, вічний? Невже Феодосій Великий закопав десь у підземеллях Палатину Соломонові скарби?…

— Ти, Аецію, смієшся, але Соломонові скарби насправді існують. Та не в жодних підземеллях, а в лісах, лугах, виноградниках, розкішних віллах, інсулах, статуях, картинах і квадригах, що перемагають на перегонах у гіподромі… Накладемо податок на сенаторські роди, на кожен югер орного поля, лугу, лісу…

Аецій насупився:

— Я цього не зроблю.

— Чому ж, Аецію?.. Навіть виставивши вісімдесят легіонів, ще не зменшиш маєтків італійських посесорів навіть на третину…

— Ні, так зробити не можна. Не можу обтяжувати один стан таким податком.

— Не можеш? — Валентиніан розсміявся. Сміючись, був ще подібнішим до матері. — Чому ж, найславутніший?.. Адже жоден стан не кричить так гучно про свою любов до Роми і готовність до всяких жертв заради неї… Хіба ж не є слушною річчю, щоб, — як уже бувало раніше, — ті, що мають найбільше привілеїв, несли й найбільші зобов’язання?…

— Так і буде… Сенаторський стан заплатить незмірно більше, ніж купці, але й купці теж заплатять…

— Ні, Аецію. Раз вічний Август запевнив їх, що…

Аецій тупнув ногою.

— Мовчи, Плацидію! — гукнув, смертельно зблідлий від гніву. — На майбутнє вічний Август матиме науку… нікого ні в чому не запевнятиме, не узгодивши це спершу з Аецієм…

Валентиніан теж зблід, але за мить усміхнувся.

— Невже Аецій думає, що я не знаю, про що йдеться? — закричав. — Усе зробить: десятки тисяч селян затопить у потоках крові, купців обдере до останнього нуммуса, спалить церкви, образить і обплює маєстат, — але одного не зачепить: славнозвісного сенаторського стану…. Нікого не боїться, ні перед чим не затремтить, — одне лиш його лякає: вираз невдоволення на обличчях Вірів, Сіммахів, Гракхів, Бассів, Крассів, Аніціїв… Зрозуміла річ!.. Аецій та сенат удвох проти маєстату і решти римського народу!..

«Він зовсім не такий дурний, як я гадав», — зі щирим здивуванням зазначив подумки Аецій.

— Слухай, Плацидію, — сказав, — якщо ти за тиждень не з’явишся в сенаті і не прочитаєш податкового декрету, який тобі вручить від мого імені comes rerum privatarum, то…

— Що ж тоді буде, Аецію?…

Патрикій знизав плечима.

— Твоя мати була розумнішою від тебе… Тобі, на відміну від неї, ніколи не спаде на думку запитати: «Якщо ти, Аецію, такий сильний, то чого ж не вб’єш мене і сам не станеш Августом?»

Валентиніан здригнувся. Аецій продовжував:

— Я поклявся служити тобі, як мій батько служив моєму дідові… Хіба ж не служу?… До кінця своїх днів носитимеш вінець та багряницю, а коли помреш власною смертю, — так, власною, бо я від усіх тебе захищу!.. — тоді багряницю вдягне твоя донька, якщо, звісно, побереться з відповідним чоловіком…

— Твоїм сином…

— Так, Гавденцієм… Але повернімося до тебе… що ж тобі іще потрібно крім багряниці і майже божественних почестей?! Але за це мусиш виконувати все, що твій найнижчий слуга насмілиться покірно порадити Твоїй Вічності… А про мій зв’язок із сенатом краще не згадуй. Думаєш, я не знаю, що ти збираєш свою власну партію з адвокатів?! Ти ж кілька днів тому був на якомусь урочистому зібранні цих здохляків… начебто шаленіли від самого твого вигляду… кажуть, ти їх назвав школою державних діячів. Тож присягаю тобі, що жоден із них ніколи не стане навіть вікарієм чи бодай коректором провінції…

— Всі посади для сенаторських синочків?…

— Всі для таких, хто слухатиме волю Аеція… Багряниця теж для таких…

Валентиніан схрестив руки на грудях.

— А що ж ти зробиш, коли я, наприклад, запропоную сенатові власний податковий декрет?… уб’єш мене?…

Аецій зневажливо посміхнувся.

— Навіщо?… Чоловіки нашого роду ніколи не здіймають руки на маєстат… Але знаєш, що буде?… Або сенат, який за останні десять літ дуже зміцнів, відкине твій проект і розпочне боротьбу з цісарем та його здохляками, або…

— Або що, Аецію?…

— Або наступного ж дня після цього засідання сенату Аецій зречеться посади патрикія та командування військами. За ним підуть Сигісвульт, Меробад, Марцеллін, Віт, Рицимер і тисячі інших… Через півроку імператор Заходу буде вже тільки володарем Італії, а за рік Аттіла зрівняє із землею Равенну, Рим та кості імператорської родини…

Настало довге мовчання. Валентиніан почав ходити. За мить зупинився, взяв до рук великого лука та дві стріли й обернувся до Аеція.

— Бачиш цей червоний кружечок на отій стіні, найславутніший мужу? — сказав. — Прошу тебе, спробуй влучити…

Аецій посміхнувся.

— Охоче… Колись я добре стріляв… Ще у битві з Гунтером власноруч випустив не одну стрілу …

Легко натягнув дуже туго нап’ятий лук. Прицілився. Випустив стрілу. Влучила в ціль десь на півпальця вище кружечка.

— Чудово! — зі щирим запалом скрикнув Валентиніан. — Дай, тепер я спробую.

Натягав куди довше і зі значно більшими зусиллями, ніж Аецій. Прицілювався теж довго. Нарешті відпустив. Стріла застрягла точнісінько в центрі червоного кружечка.

Аецій зі щирим захопленням глянув на цісаря.

— Цього б тобі мало вистачити, Плацидію, — сказав з усмішкою. — Все-таки знайшлися області, в яких ти безперечно перевершуєш Аеція… Якби вміння стріляти з лука могло вирішити долю битви, я б уже завтра став твоїм пахолком і супроводжував тебе в