Читати книгу - "Очікування шторму"

— Це точно Козяков, — тихо сказав Волгін.

— Заховаймося, — прошепотіла Анастасія.

— Нехай ховається він. Ми в себе вдома. Ми тут господарі.

Анастасія пригадала, що в неї у кишені пальта лежить пістолет чоловіка. Вона опустила руку в кишеню, щоб передати Костянтинові особисту зброю. Але тут же побачила в правій руці Волгіна інший пістолет.

Кінь Волгіна раптом заіржав. Козяков зупинив свого коня.

— Руки вгору! — вигукнув Кость і ступив назустріч полковникові.

Але в цей час за його спиною пролупав постріл. Волгін упав плнском. І навіть не скрикнув.

Здригнувся кінь під Козяковим, піднявся на задні ноги. Ледве втримався в сідлі полковник.

— Не страхайтеся, пане полковнику… — З-за дуба вийшов єгер Воронін з рушницею напереваги.

— Кого це ти заспокоїв, Сергію Івановичу? — спитав Козяков, зіскакуючи з сідла. Та, не діждавшись відповіді, раптом упізнав Анастасію і кинувся до неї. — Анастасіє! Боже милосердний! Я не сподівався тебе знайти!

— Що ви наробили? — видихнула вона. — Що наробили? Ви вбили його! Негідники, бандити!

— Заспокойся, дочко. Заспокойся.

— Це Аполлон, — сказав Воронін. — Вони вже тут майже півгодини відпочивали.

Отямившись від раптового пострілу, Анастасія підбігла до Волгіна. Впала поряд з ним на коліна й припала обличчям до його голови. Куля, напевно, влучила в потилицю. Волгін був мертвий. Але кров іще не охолола.

— Знайшов? — спитав Козяков у Вороніна.

— Так. Ціле-цілісіньке. Тільки перекласти в щось треба. Незручно волочити в горщику…

— Придумаємо. Де золото?

Єгер повернувся, щоб іти до дуба, й уже ступив кілька кроків, коли підвелась Анастасія, швидко наблизилася до Вороніна й вистрелила в те місце, де комір кожуха облягав шию. Після цього вона повернулася до батька:

— А тепер твоя черга…

— Анастасіє! Не смій!

— Не підходь…

— Анастасіє, Воронін приніс золото. Ми сьогодні ж втечемо звідси. Поїдемо туди, куди я обіцяв…

— Не підходь!

— Я не рухаюсь! Це тобі просто здається!

Але вона вистрелила все одно…

Ех! Тільки все це привиділось Анастасії. Привиділося, наснилося. Бувають же сни, схожі на дійсність.

Це, звичайно, добре, що не сталося нічого страшного. Непоправного. Що заснула Анастасія, просто заснула.

Волгін та Анастасія справді йшли день, вечір і більшу частину ночі. Більшу частину, та не цілу ніч. Тому що йти цілу ніч у Анастасії не було сил. И вони зробили привал біля забутого куреня, з якого ще не облетіло зморщене, як гармошка, листя.

І коли Анастасія розплющила очі, то зрозуміла, що вони з Костем не самі. Довкола стояли коні й люди… Потім вона почула батьків голос… І перелякалася за Костя…

Але Козяков іще не зустрічався з Вороніним. Нічого не знав… І він, очевидно, спитав Костя, чому вони тут. І Кость щось сказав…

Коли Анастасія прокинулася, то всі вже дуже квапилися. Козяков сказав їй, що зустрілися вони до речі. Й поневірятися їм лишилося недовго. Він угадав, наче дививсь у воду. Але звичайно, вкладав зовсім інший зміст у свої пророцтва…

Сіли на коней. Анастасія їхала поряд з Волгіним. Настав уже ранок. Гарний ранок. Але раптом попереду вигукнули:

— Червоні!

А потім почалася безладна стрілянина. Кінь поніс Анастасію, і Волгін ледве наздогнав її. Схопив коня за вуздечку.

А кулі шипіли й свистіли. Й кора відскакувала від дерев, і білі тріски теж. Спалахи пострілів миготіли, наче хтось розмахував жовто-червоними квітами. А потім упала одна людина, й інша лежала на землі з розбитим до крові обличчям.

Козяков підтягнув кулемет. Кулемет «максим». Поставив на дуже гарне місце, а червоні лишалися внизу, й прошити їх з кулемета було дуже зручно. Козяков сам ліг за кулемет. Бризнуло полум'я. І люди внизу наче почали спотикатися. Тоді Волгін, розпалений боєм, вигукнув:

— Відходь, отамане, я прикрию.

Козяков кинувся до коня. Прокричав:

— Аполлоне, ми підтримаємо твій відхід вогнем! Дій!

Кость ліг за кулемет, а козяковці скочили на коней і кинулися в гори… Але коли вони від'їхали метрів на сто, Волгін розвернув кулемет і став стріляти їм услід. І вони падали, й кричали. Й важкі коні летіли через голови, ламали хребти, ноги…

Стріляли згори й знизу.

Анастасія лежала поряд з Волгіним і стріляла в бандитів із пістолета. Й куль було більше, ніж бджіл у вулику. Й спробуй дізнайся, чия куля знайшла Костя Волгіна. Спробуй дізнайся!

Кость, звичайно, бачив, як випав з сідла прошитий чергою полковник Козяков. А що він іще бачив, ніхто не знає…

… Уранці кавалерійський дозор затримав молоду дівчину з божевільними очима. Вона стискувала в руці браунінг і пробувала стріляти. Та патронів в обоймі більше не було…

Золотухін стояв біля тополі, що росла на вигині вулиці. Звідси йому було видно будинок Рози Карлівни, точніше, верхню частину будинку й хвіртку, тому що високий фундамент і східці ґанку прикрили троянди, що обплели паркан. Й хоча троянди уже не цвіли, їхні кущі були досить густі, щоб робити невидимими з вулиці подвір'я і нижню половину будинку.

Після опівночі Золотухін підійшов до огорожі впритул. Тепер він міг краще розгледіти будинок і доріжку, що пролягала між будинком і палісадником. Тиша. Навіть чути, як маневрують паровози, хоча залізничне депо неблизько… А на годинник краще не дивитися. Час тягнеться повільно. Так повільно, наче дрімають годинникові стрілки, наче вони також втомилися за день.

І