Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

здогадався: «Наутілус» ударився в грубелезну крижану стелю. Так воно й було: ми, як то кажуть моряки, «пришвартувалися» до криги на глибині трьох тисяч футів. Отже, над нами плавав шар криги чотири тисячі футів завгрубшки. Виходить, тут крижана верства грубша, аніж там, де ми занурювалися. Становище маловтішне!

Того дня «Наутілус» кілька разів пробував пробитися, але щоразу натикався на непорушний крижаний покрив. Подекуди цей покрив сягав у глибину на дев'ятсот метрів; коли ж додати ще триста метрів, які виступали над водою, то грубина його — тисяча двісті метрів. Це вже був шар удвічі грубший проти того, під яким ми занурювались.

Я ретельно нотував різні глибини залягання криги і, таким чином, дістав рельєф підводної частини крижаного покриву.

Вечір не приніс нам нічого нового. Льодова верства скрізь була чотириста — п'ятсот метрів. Хоч вона й потоншала, одначе крижана заслона й досі відгороджувала нас від океанської поверхні!

Доходило восьмої години вечора. Заведеним на борту звичаєм, «Наутілус» мав іще чотири години тому поповнити запас повітря. Зрештою, я не відчував у цьому потреби, дарма що капітан Немо і досі не вдавався до запасних резервуарів.

Уночі спалося мені кепсько. Я метався між страхом і надією. Раз по раз схоплювався з ліжка. А «Наутілус» увесь час обмацував крижану стелю. Близько третьої години ранку прилади показали, що спідня частина крижаного покриву лежить усього за п'ятдесят метрів під рівнем моря. Сто п'ятдесят футів одділяли нас від океанської поверхні! Суцільні льоди поступалися місцем крижаним полям, гори оберталися на рівнину.

Я не спускав ока з манометра. Судно підіймалося, йдучи по діагоналі до крижаної стелі, що виблискувала в електричному світлі прожектора. Стеля — і над водою, і під водою — з кожною милею тоншала.

Нарешті о шостій годині ранку цього пам'ятного дня, дев'ятнадцятого березня, двері салону відчинилися. Увійшов капітан Немо.

— Чисте море, — сказав він.

XIV
ПІВДЕННИЙ ПОЛЮС

Я метнувся на палубу. Так! Чисте море. Тільки де-не-де крижина чи айсберг; довкола безмежний водний обшир; у повітрі зграї птахів і в водах міріади риб розмаїтих барв — від темно-синьої до зеленаво-оливкової. Термометр за Цельсієм показував три ступні нижче нуля. Це вже була справжня весна проти подоланого крижаного бар'єру, що його обриси даленіли на півночі.

— Невже ми на полюсі? — спитав я капітана. З хвилювання мені забивало дух.

— Не знаю, — відповів він. — Опівдні визначу координати.

— Тільки чи проб'ється сонце крізь отакий туман? — сказав я,

поглядаючи на сіряве небо.

— Якщо вигляне хоч на мить, то й того досить.

За десять миль од «Наутілуса» на півдні манячів самітний острів, що здіймався метрів на двісті догори. Ми підпливали до нього дуже обережно, бо в морі могли бути підводні рифи.

За годину дістались до острова. По двох годинах обійшли його довкола. Обвід острова був чотири-п'ять миль. Вузька протока одмежовувала його від землі, може, навіть від материка, простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Кмітливий американець помітив, що між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними крижинами в дрейфі, які ніколи не зустрічаються на півночі Атлантичного океану. З цього він дійшов висновку, що в зоні Південного полярного кола лежить велика земля, бо айсберги не можуть утворюватися в чистому морі, а тільки при берегах. За його обчисленнями, крижаний масив укриває Південний полюс шапкою, діаметр якої сягає чотирьох тисяч кілометрів.

З обережності, аби не сісти на мілину, «Наутілус» зупинився за три кабельтових од берега, що над ним височіло величне бескиддя. На воду спустили човна. Туди посідали капітан, двоє матросів з вимірювальними приладами, Консель і я. Була десята година ранку. Я сьогодні не бачив Неда Ленда. Видно, канадець, уже навіть бувши біля Південного полюса, не хотів визнавати себе переможеним.

Кілька вдарів веслами — і шлюпка пристала до піщаного берега. Консель уже хотів був вистрибнути на землю, та я зупинив його.

— Капітане Немо, — мовив я, — вам належить честь ступити першому на цю землю.

— Так, пане професоре, — відповів капітан, — я не вагаючись зійду на полярну землю, куди не ступала ще жодна людська істота.

По цих словах він легко стрибнув на пісок. Було видно, що капітан дуже хвилюється. Він зійшов на стрімку скелю край мису і став там. Очі йому палали. Склавши на грудях руки, мовчазний і непорушний, він, здавалося, вступав у права володаря над цими полярними краями. Постоявши так хвилин кілька, повернувся до мене:

— Прошу, пане професоре!

Я зійшов на берег, слідом за мною — Консель. Обидва матроси залишилися в човні.

На всьому обширі ґрунт із червонавого туфу був усипаний ніби потовченою цеглою. Його вкривала жужелиця, напливи лави та уламки пемзи. Безперечно, цей суходіл — вулканічного походження. Де-не-де із землі пробивалися пасма диму з сірчаним запахом, які свідчили, що дія підземного вогню триває й досі. Та, вибравшися на верховину скелі, я не помітив у радіусі кількох миль жодного вулкана. Проте відомо, що в цій антарктичній смузі Джеймс Росс84 виявив на 167 меридіані, під 77°32′ широти, два непогаслі вулкани — Еребус і Террор.

Рослинність цього пустельного суходолу видалась мені вкрай мізерною. До чорних скель чіплялися лише мох та лишайники. Мікроскопічні рослинки, примітивні діатомеї, що їхні комірки затиснеш між двома крем'янковими стулками, довгі пурпурові й багряні фукуси, які трималися на воді з допомогою плавальних пухирців, — оце й усе.

Берег ряснів молюсками, дрібненькими скойками, морськими черепашками, серцеподібними букардами і, головним чином, кліосами з довгастим перетинчастим тілом та головою, що складається з двох закруглених лопатей. Тут