Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

Біля самих дверей у книгарню я трохи зам'ялася. Причиною була Су. Боги, ця істота мені надіслана як покарання? Якщо так, то зрозуміти б за яку саме провину. Я готова спокутувати її, як завгодно, тільки звільніть мене від такого активного дива!

– ПІ! – сповіщала про свою безцінну думку, присутність та участь Су, висунувшись через комір і активно жестикулюючи.

– Ти подобалася мені більше, коли жувала, – зітхнувши, зізналася я, поглядаючи то на вивіску, то на годинник на міській ратуші.

Може, звичайно, льєр Сумах і затримається на кілька хвилин заради мене. Але це дуже неточно. Та й не хотілося б забирати у нього час.

– Пі! – знову вдалася до улюбленого методу жестикуляції Су.

І від надлишку емоцій навіть вилетіла повністю з-за мого коміру, зависла прямо в мене перед носом і посипала порадами. Виглядало це так, ніби в неї трапився припадок трясучої, слово честі. Але загалом, я майже все зрозуміла.

– Ти пропонуєш не йти? – уточнила я.

Су кивнула головою.

– Піти у відділок?

Знову кивнула.

– Покликати когось із бойових магів?

Су посміхнулася так широко, що відстовбурчилися гострі маленькі вушка і часто-часто закивала.

Десь вона, звичайно, мала рацію. Варто було б розповісти решті членів команди. Але... Що такого страшного може статися в книгарні якщо її власник благородний старенький дідок?!

– Ми на хвилину заскочимо і одразу до відділку, – вирішила я. Взагалі, треба було б назад у госпіталь, але він мені не такий уже й необхідний. До того ж усередині було відчуття, що ось тут, за цими дверима щось важливе. Дуже важливе.

– Пі! – наполягала Су, уперши руки в боки і дивлячись на мене поглядом суворого батька, який вичитує дитину.

– Полетиш у ліс жити, – усміхнувшись, флегматично пообіцяла я.

Сунара, змирилася і навіть образилася. Озирнулася на вхід до магазину, зітхнула і полетіла кудись у зовсім іншому напрямку. Куди? Холоднеча ж! Застудиться! З іншого боку, сунари не застуджуються, вони навіть не мерзнуть, якщо не виснажені. Це моя актриса завжди наступає на болючі мозолі. У неї зі здоров'ям останнім часом все чудово. Тож замерзання на підвіконні повторно їй не загрожує. Поображається і повернеться.

І відразу відкинула сторонні думки. Зараз швиденько дізнаюся, що так розлютило Сенера і назад у палату. Чи то в відділок… то вже потім і вирішу.

Мій прихід, як завжди, супроводжував мелодійний передзвін дзвіночка. Я переступила поріг, а за мною увірвався порив крижаного вітру, змахнувши зі стійки кілька папірців і перевернувши сторінки забутого кимось журналу.

Тут все, як і зазвичай, дихало спокоєм та умиротворенням.

Льєр Сумах майже одразу ж визирнув з підсобки, щиро посміхнувся, від чого його обличчя стало схоже на сухофрукт, і задріботів мені назустріч, тягнучи в руках стос якихось книг.

– Трісс, як давно тебе не було, люба, – заговорив він, залишивши книги на підставці біля драбин. – Радий тебе бачити. За підручниками? Чи потрібні книжки для практики?

– Дякую. Для практики та навчання в мене все є, – зітхнула я, пробігши пальцями по найближчим книжковим палітуркам. – Якою б специфічною не була ця практика.

– Так-так! Чув. Тобі краще вже? – співчутливо поцікавився льєр Сумах, насупившись і діставши з-за стійки коробку з мармеладом.

– Так дякую! Як бачите, я живуча, – усміхнулася я у відповідь.

– Слава творцям, – згадавши стародавніх богів сходу, зітхнув він, наливаючи у маленькі філіжанки трав'яний чай. – У мене немає нових книг, але цього разу ти можеш скласти мені компанію, і ми поговоримо, вип'ємо чай. Може, мені полегшає на душі. Минулого свого візиту ми не встигли ні того, ні іншого.

– На жаль, останніми днями в мене зовсім не було вільного часу. Практика… надто напружена.

– Жахливе коїться у Горенгвілі. Немов сама смерть ходить його вулицями.

Мені від таких порівнянь стало погано. По спині потягло якимсь могильним холодом. Але щось у цьому було. Ось тільки чиє обличчя вона приміряла?

– З цим не посперечаєшся, – кивнула я, сідаючи на високий стілець біля стійки. – Страшно якось це все. А звідки ви дізналися про мене?

– Сенер Тор забігав уранці. Розповів, що ти у шпиталі. Хотів придбати тобі якусь книжку, щоб ти не сумувала.

І вилетів такий злий, що ледве міг тримати себе в руках? Дивно це! Або льєра Мойрана перебільшувала, коли згадувала про нього.

– Він не приносив мені нічого, – знизавши плечима, зізналася я, уважно спостерігаючи за книгарем.

Головне, не видати своєї обізнаності та зайвої зацікавленості. Я потяглася за мармеладом. Взагалі, у льєра Сумаха був чудовий трав'яний чай. Як же раніше я любила ось так посидіти з милим старим, побалакати, попити чай.

Ковток теплого напою, і я наче повернулася на кілька тижнів тому. У той час, де ще не було ні злочинів, ні кошмарів, ні смертей. Сьогодні це не чай, а крок. Пряний та насичений. Він був надзвичайно смачний.