Читати книгу - "Війна Калібана"

- Тож ви кажете що протомолекула в цьому не замішана?

- Так. Зображення надані Джеймсом Голденом і його невеликою командою не мають жодного відношення до протомолекули. Це павутиння з’являється завжди, коли ви маєте справу з витоком в’яжучого реагенту. Кожного разу.

- Тож причин для паніки немає.

- Еліс, - вчений направив емоції на дівчину, - за декілька днів інфікування, Ерос перетворився на онлайнове шоу жахів. За час, з якого були виявлена ця ворожа субстанція, Ґанімед не показав ні одного випадка живої інфекції. Ні одного.

- Але ж з ними був вчений. Доктор Праксідікі Менґ, ботанік, чию дочку…

- Я цього чоловіка, Менґа, не знаю. Але гра з соєю ще не робить його великим експертом з протомолекули, як не робить нейрохірургом. Звісно, мені дуже шкода його дочку, але ні. Якби на Ґанімеді була протомолекула, ми б про це вже давно дізналися. Панікувати в прямому сенсі немає причин.

- Він може так триматися годинами, - прокоментувала Авасарала вимикаючи екран, - і в нас таких десятки. Марс робить те саме. Насичує новини контр історіями.

- Вражаюче, - Боббі відштовхнула себе від столу.

- Це заспокоює людей, ось що важливо. Голден вважає себе героєм, людям – правду, інформація має бути вільною, бла-бла-бла, але він йобаний придурок.

- Він на власному судні.

Крісьєн схрестила руки:

- Що ти маєш на увазі?

- Він на власному кораблі, а ми ні.

- Тож ми всі йобані придурки, - відказала чиновниця, - чудово.

Боббі підвелася і почала кроками міряти кімнату. Повертала задовго до стіни. Жінка звикла ходити по меншим приміщенням.

- Що ви бажаєте аби я з цим зробила? – запитала марсіянка.

- Нічого. Що ти, з біса, можеш з цим зробити? Ти так само застрягла тут зі мною. Я майже нічого не можу зробити, хоч і маю друзів на вищих щаблях. А в тебе немає нічого. Я лише хочу поговорити з кимось, кого можна не чекати дві хвилини, аби дозволити мене перебити.

Вона зайшла дуже далеко. Вираз обличчя морпіхи пом’якшав, став спокійнішим, відстороненим і закритим. Вона відключилася. Авасарала присіла на край ліжка і сказала:

- Це було несправедливо.

- Якщо ви так вважаєте.

- Я, блядь, так вважаю.

Дрейпер підвела голову:

- Це було вибачення?

- Так близько до вибачення, як можна підійти у цей момент.

Щось у голові Крісьєн перемінилося. Не про Венеру, не про Джеймса Голдена і його звернення щодо нещасної втраченої дівчинки, навіть не про Еррінрайта. Це про Боббі, про її ходіння, про її безсоння. Авасарала невесело посміхнулася - нарешті до неї дійшло. Потім сказала:

- Це весело.

- А ви спробуйте.

- Ти нагадуєш мені мою дочку.

- Та ну?

Вона розгнівала марсіянку а тепер має дати пояснення. Повітряні рециклери самі собі щось гуділи. Десь дуже далеко, в нутрощах яхти стогнало, немов вони були на борту стародавнього парусного корабля, зробленого з дерева і смоли.

- Мій син загинув, коли йому було п’ятнадцять, - почала оповідь Крісьєн, - лижі. Я тобі вже розповідала? Він був на схилі, по якому з’їжджав вже разів двадцять-тридцять. Він знав трасу, але щось трапилось і він в’їхав в дерево. Вони вирішив що зіткнення відбулося на швидкості кілометрів шістдесят на годину. Дехто при таких наїздах виживає, але не він.

На хвилинку вона знову опинилася в будинку, а на екрані медик розповідав їй новини. Вона все ще могла відчувати аромат ладану, що його палив Арджун. Вона могла чути як дощ тарабанить по склу краплями, немов пальцями. Це найгірші спогади, які вона мала але вони чисті і прозорі. Вона зробила глибокий, до дрижаків вдих.

- За наступні шість місяців я тричі майже розійшлася з чоловіком. Арджун був святим, але й святість має свої межі. Ми сварилися з будь-якого приводу. За нізащо. Кожен з нас звинувачував у смерті Чаранпала себе самого і заводився, якщо інший намагався узяти вину на себе. Звісно, від цього найгірше страждала дочка.

- Якось ми пішли кудись ввечері, Арджун і я. Повернулися пізно і завелися лаятись. Аканті на кухні мила посуд. Руками мила чистий посуд. Терла його тканиною і цим жахливим металевим віхтем. Її пальці були в крові, але вона, здається не помічала, розумієш? Я намагалася її зупинити, відтягнула, геть але вона почала верещати і не припиняла, поки я її не дозволила закінчити миття. Лють осліпила мене. Я ненавиділа дочку. На секунду я зненавиділа її.

- І я достеменно вам її нагадую?

Авасарала обвела рукою кімнату. Ліжко з справжньою лляною постелею. Текстурований папір на стінах, ароматизоване повітря.

- Ти не йдеш на компроміси. Ти не хочеш бачити речі такими, якими я тобі розповідаю а коли я намагаюсь і роблю, ти втікаєш.

- То цього вам треба? – запитала Дрейпер. Її голос виріс до крику. Це була лють, але саме лють і повернула її до пам’яті, - ви бажаєте аби я погоджувалася з усім що ви кажете, а якщо ні то ви зненавидите мене за це?

- Звісно я бажаю аби ти вказувала мені на моє лайно. Це те за що я тобі плачу. Я ненавидитиму тебе лиш момент, - сказала літня жінка. – А дочку я дуже люблю.

- Я впевнена що ви так і робите, мем. Я не вона.

Авасарала зітхнула.

- Я покликала тебе не через те що втомилася від затримки сигналу. Я турбуюсь. Курва, я навіть перелякана.

- Чим?

- Тобі увесь список зачитати?

Боббі щиро посміхнулась. Крісьєн відчула, що посміхається у відповідь:

- Я боюся того що мене вже переграли. Я боюсь що не матиму змоги зупинити яструбів і їх змовників до того, як вони використають свої нові, красиві іграшки. І…і я боюся що можу помилятися. Що станеться, Боббі? Що станеться, якщо тая холера з Венери підніметься і знайде нас розділеними, побитими і неефективними, як от зараз?

- Я не знаю.

Бренькнув термінал Крісьєн. Вона зиркнула на нове повідомлення. Генерал Саутер.

Чиновниця відправила йому занадто невинне повідомлення про призначення сніданку, коли вони обоє повернуться на Землю, потім закодувала його для дотримання вищого рівня допуску приватним кодом. Її утримувачі як мінімум пару годин ламатимуть голову над зламом. Вона тицьнула в повідомлення. Там виявився простий текст.

З ЗАДОВОЛЕННЯМ. ОРЕЛ ПРИЗЕМЛИВСЯ ОПІВНОЧІ В РИМІ ТРИМАННЯ