Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Довго протримається твій захист?

– Недостатньо, – похитала головою відьма. – У привидів нестабільна енергія, вона порушує всі потоки магії поряд із собою. Моєї сили не вистачить, щоб їх утримати.

– Якщо неможливо розібратися з ними, може самій вибратися з пастки. Ти зможеш її знищити?

– Цілком, – я вже зраділа, але Лілі додала: – Але це не варіант.

– Чому?

– Пошкодити таку пастку можна, а от звести знову ні часу, ні сил не вистачить. Зараз мій бар'єр стримує їх, але рано чи пізно він впаде і тоді ця пастка буде єдиним, що удержить привидів від зовнішнього світу та людей.

Між нами запанувала тиша, доки до мене доходило до чого хилить Лілі.

– І це привід просто здатися та принести себе в жертву?! – обурено вигукнула я. – Де та дівчина, що готова боротися до кінця і не має значення який у неї супротивник? Поверни її і скажи, щоб зібралася, звільнила себе, а потім використала свою і мою силу, щоб поставити ще крутішу пастку. Якщо все вийде…

– А якщо не вийде до завтрашнього дня від твого рідного селища залишиться пустка – місто-привид без жодної живої душі. Люди навіть не помруть – просто зникнуть, і ніхто не знатиме, що трапилося насправді. Ні їхні родичі, ні друзі, ні знайомі. Скільки таких дітей, як ти, все життя гадатимуть, куди поділися їхні батьки? Ти готова так ризикнути? Особисто я – ні! – кілька хвилин вона мовчала, а потім тихо додала: – Це мій вибір.

– А як щодо вбити привидів?

Дівчина видала звук між пирханням і здавленим смішком.

– Для цього треба опустити бар'єр – він надто щільний і не пропускає через себе магію – розвіювати привидів по одному, зосереджуючи енергію. Гадаю, моєї сили вистачить на двох, максимум трьох. Хоча це все не важливо: мене вб'ють швидше, ніж я впораюся з першим.

– А скільки їх загалом? – запитала я.

Лілі здивовано подивилася на мене, питаючи: «Яка різниця?», але таки повернулася спиною, щоб порахувати істот. У мене було півсекунди, поки дівчина зрозуміє, що я хочу зробити, і знову відкине мене. Не зволікаючи, я швидко штовхнула двері і встигла однією ногою переступити поріг, перш ніж вона закричала:

– НІ!!! Ти ідіотка? Що незрозумілого у фразі «звідси неможливо вийти»?

– Я б все одно тебе одну тут не залишила, а так може вдвох нам вдасться щось вигадати?

– Що вигадати? Думаєш, якщо у мене не виникло ідеї, в тебе – банші-зроду-тиждень – з'явиться. І що означає «ти б мене не залишила»? По-твоєму гинути удвох не так прикро, як наодинці? Так я тебе розчарую: смерть двох гірша за одного.

Лілі відчайдушно сплеснула руками, а потім і зовсім безсило опустилася на бетонну підлогу шкільного холу, спершись спиною на вхідні двері. Я сіла біля неї. Ми довго мовчали, від чого обстановка ставала більш гнітючою.

– Завтра понеділок, – тихо почала я. Навколо все одно ні звуку (навіть привиди поводяться безшумно), а у величезному холі голос відбивався від стін і створював відлуння. – Діти прийдуть до школи, а тут привиди. Хіба тоді вони теж не загинуть?

– У світі скрізь встановлені артефакти виявлення привидів та нерозсіяної енергії….

– Отже, нас знайдуть і врятують, – мало не підстрибуючи від щастя, вигукнула я.

– Я не сказала, що нас врятують. Такі артефакти націлені на точність, а не на швидкість. У більшості випадків так званій душі померлої людини потрібні роки, щоб трансформуватися в привид. Їхню енергію виявляють задовго до цього: коли вона ще не може бути небезпечною. Тому як спрацьовують виявники, відьми особливо не поспішають упокоювати душі. Ну як не поспішають – пару годин, може більше. Це ж тобі не варта, їм ще нафарбуватися-одягтися треба. І навіть якщо ми доживемо до того моменту, як вони перенесуться сюди найближчим порталом, рятувати нас вони все одно не будуть. Побачивши масштаб катастрофи, ніхто не наважиться зламати пастку та випустити у світ десяток голодних привидів. Відьми повідомлять у шабаш, верховна в ковен, там ухвалять рішення закрити школу під приводом витоку газу або щось подібне, і тільки після того, як зберуть достатньо відьом для знищення привидів, відіпруть пастку. А що стосується нас з тобою – так старійшини тільки зрадіють, що позбулися проблеми у вигляді двох втікачок і так засуджених до страти.

На деякий час знову запанувала тиша. І в цій безмовності, де навіть наш подих здавався гучним, подвійною несподіванкою став приглушений сміх Лілі.

– Ніколи не думала, що крик банші виявиться найжахливішим, що мені доводилося почути в житті, – весело сказала вона. – Ти б знала, як я злякалася. Я тільки взяла в руки цей злощасний артефакт – у вухах задзвеніло, наче ультразвук і цей шум все наростав, по тілу пройшов холод. Могильний такий холод. Як не парадоксально, але це врятувало мені життя. Я спочатку було подумала прокляття якесь, відкинула артефакт і прикрилася щитом. Якраз вчасно: за секунду він розкрився, і назовні вирвалися привиди. Якби я тримала його в руках – була б уже мертва. А так ти мені подарувала ще пару годин життя, – останню фразу дівчина сказала підкреслено веселим тоном.

– Ти дійсно чула мій крик? – розгублено витріщилася я. – Тобто я кричала, але не думала, що ти це почуєш. Це був такий спосіб з'ясувати, хто знаходиться на межі смерті.