Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Я знаю, – задихаючись, видала я. – Знаю, хто має померти. Це Лілі.

Зриваючись з місця, я збиралася бігти за дівчиною, але несподівано мама опинилася на моєму шляху.

– Неймовірно, – з широкою усмішкою промовила вона, хапаючи мене за плечі. – Такої сили крику я давно не чула. Ти молодець. У тебе багатообіцяюче майбутнє.

– Ага, чудово, – спробувала скинути мамині руки. – Але в теперішньому я повинна попередити Лілі, що на неї чекає небезпека.

– На неї чекає не небезпека, – безтурботно повідомила вона, – а смерть. – Я різко відхилилася. Від маминої урочистої посмішки мурашки побігли по тілу, а вона спокійно продовжила: – Це добре, що ти відчула наближення її смерті – мені не треба переживати, що пастка не спрацює.

– Тобто ти спеціально підлаштувала так, щоб Лілі пішла до школи і потрапила у пастку? – мама не відповіла, але її посмішка стала ширшою. – Але навіщо?

– Відьма нам завадила б, – тоном, наче це й так зрозуміло, відповіла вона. – Ніхто не повинен дізнатися, куди ми попрямували, та привести до нас мага.

– Ти таки хочеш втекти?

– Звісно! – вигукнула мама. – Іншого шансу вижити нема.

– Як щодо боротися з ним?

– Я тебе благаю, – відмахнулась вона. – Визнаю, план затесатися серед людей був не найкращим. Терпіти всі ці обмеження і слабкості людського світу принизливо. Але тепер, коли я не мати одиначка з дитиною на руках, ми зможемо змінити імена, придбати найсильніші захисні артефакти, викривники аур, та що завгодно, і жити як ми захочемо. З моїми знаннями і твоїм потенціалом ніякий маг нам не страшний.

Я дивилася в знайомі зелені, як і мої, очі і не розуміла, як стільки років я могла жити з цією жінкою і не бачити її суті. Відштовхнувши маму від себе, я не стала говорити ні слова, і так витратила забагато дорогоцінного часу. Вилетівши з дому, я бігла так швидко, як не бігала ніколи в житті. Єдине що втішало – школа на моїй вулиці. Я встигну. Повинна встигнути.

Коли попереду з'явилася будівля школи, я зраділа, що навколо нікого немає. Що б там не влаштувала моя мама, поки тут було тихо і спокійно, як і має бути у вихідний день. Це здавалося обнадійливим.

Я майже злетіла сходами на широкий ґанок. За пластиковими дверима зі скляною вставкою я побачила довгий хол, в який саме цієї секунди з-за повороту вибігла Лілі. Вона щось кричала мені, але я не чула її через пульс, що стукотів у вухах. Я поклала руку на прозоре скло, щоб штовхнути двері і скоріше опинитися поряд із дівчиною. Тієї ж миті Лілі скинула руку і я відлетіла від входу.

Приземлення виявилося болючим: здається, я відбила копчик і обдерла лікті. Незважаючи на це на ногах я опинилася раніше, ніж змогла це зрозуміти. Знову підійшла до дверей, цього разу не намагаючись їх відчинити. Лілі якраз підбігла до них з іншого боку і переводила подих.

– Це все, – вона обвела пальцем приміщення навколо, – пастка. Коли вона активізувалась, зайти може будь-хто, а вийти – ніхто.

– Це моя мама влаштувала. Клянуся, я нічого не знала, – випалила я, боячись, що дівчина подумає ніби я заодно з мамою. Оцінивши масштаб проблеми, я несміливо припустила: – Це не так вже й погано, еге ж? Я маю на увазі, могло бути й гірше.

Відповіддю на моє питання став розкотистий гуркіт. Лілі повернулася обличчям до холу.

– А ось і гірше, – повільно протягла вона.

Дівчина підняла руки і перед нею почала зводитися силова стіна. Вона була чимось схожа на звичайний захисний купол відьми, але щільніша і сильніша. Навіть я відчувала це. Бар'єр сяяв світло-фіолетовим свіченням і трохи спотворював зображення за собою. Але це не завадило мені побачити, як з коридору до холу показалися ці істоти.

У кіно їх люблять зображати напівпрозорими, в якихось балахонах або простирадлах, що тягнуться за ними шлейфом, з сумними чи лютими обличчями, і обов'язково з довгим чорним волоссям. Насправді ж усе було інакше. Розмиті силуети скоріше нагадували манекенів, ніж людей: без облич, без одягу, без будь-яких обрисів м'язів і кісток – бліді постаті у темряві. Рухалися вони повільно, немов промацуючи ґрунт, на який ступають. Хоч я й сумніваюся, що вони взагалі можуть ступати, принаймні виглядало це як кроки. Коли вони підійшли ближче, я зауважила, що кожен виглядав по-різному. В одних чітко промальовувалась людська фігура, руки та ноги, інші ж були безформними еліпсами з кривими вигинами. Ті, хто мав щось на зразок обличчя, виглядали моторошно: порожні очниці і чорна діра замість рота. Їхня «кольорова гама» була якась неоднорідна: десь ділянки тіла були чорними, десь світлими, а місцями взагалі прозорими.

– Привиди, – прошепотіла я.

– Вони самі, – хмикнула Лілі.

– Звідки вони тут?

– Я сама їх випустила, – дівчина обернулася до мене обличчям, і я побачила гірку усмішку. – Як і сказала твоя мама, у школі я відчувала сильний артефакт. Я його знайшла, але це виявився не накопичувач, а клітка для цих милих істот, – вона махнула головою. – Зовні було неможливо зрозуміти, що це за артефакт. А торкнувшись його, пастка активувалася, звільняючи привидів та замикаючи мене з ними.

Тіні підійшли впритул до захисної стіни і зупинилися: вона їх не пропускала. Вони стояли по периметру всього бар'єру, не торкаючись його, але грань все одно почала мерехтіти. Привиди її руйнували.