Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Мамо, ти посадила квіти? – зненацька запитала я. Її брови повільно поповзли нагору, промовисто відповідаючи на це припущення. – Просто я вдруге виразно відчула квітковий аромат.

– А зараз? – не розуміючи її питання, я насупилась. – Принюхайся, зараз ти теж його відчуваєш?

Хвиля роздратування піднялася в мені: запах був на вулиці, а не в хаті. Але я все одно глибоко вдихнула і справді відчула аромат, навіть сильніший, ніж раніше.

– Твоя сила швидко зростає, – озвалася мама.

– До здатностей банші входить і посилений нюх?

– Ні. Запахи, звуки, відчуття, символи, картинки в голові – все це прояви твоєї сили. Банші передчувають смерть і в них виникають образи, які асоціюються з небезпекою або тим, хто скоро помре. Ти можеш їх не розуміти, доки вони не стануть чіткішими.

– І як зробити їх чіткішими?

– Прислухатися до своєї сили, – знизала плечима вона. – Ти маєш сама це відчути, це неможливо пояснити.

Важко зітхнувши, я підвела очі до стелі. Як же мені набридли ці магічні штуки. Ну от як я маю прислухатися до сили? А якщо я нічого не чую, чи це означає, що мені потрібен слуховий апарат?

Заплющивши очі (як завжди), я спробувала відкинути зайві звуки і зосередитись на тиші, як робила під час сеансу надприродної медитації. Але замість виразніше відчути запах, на мене накотилась купа звуків: від нерозбірного шепоту, до невідомих мелодій. Ще за мить перед закритими очима замиготіли розмиті картинки.

– Стало тільки гірше, – хитнула головою я, розплющуючи очі. – Тепер їх надто багато, і вони всі різні.

– Різні? – нахмурилася мама, ніби розмірковуючи над складним завданням з фізики. – Якщо ти насправді вловлюєш відлуння різних душ, тобі потрібно звернутися до тієї, що найближче до смерті.

– Звернутися?

– Покликати, і вона тебе почує. Душа на межі смерті може чути крик банші.

Мама більше нічого не казала, і я сприйняла це як «Далі розбирайся сама». Переступивши з ноги на ногу, намагаючись знайти максимально зручне положення, я знову заплющила очі. Відсторонившись від реальності і вловивши знайомий галас, я представила себе на великій площі набитій людьми – навколо мене всі штовхаються і кричать. В цьому балагані мені треба знайти конкретну людину. Покликати. Чітко та голосно. Щоб вона мене почула. Зібравши всі свої сили, я закричала. Це виявилося так само просто, як дихати. Це не було криком у звичному розумінні цього слова: без протяжного «А-а-а» чи різкого «Гей». Немов вся моя сила вирвалася назовні з гучним звуком, і рознеслася округою, звертаючись до тієї самої людини. Цією вибуховою хвилею від мене відкинуло всі зайві джерела звуків і запанував вакуум, затягнутий темним туманом. Коли цей дим почав танути, в ніс вдарив різкий квітковий аромат, і я змогла чітко побачити величезний гарний бутон. Усередині все похололо. Квітка. Біла Лілія.