Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

Тетраподи за командою Голки знову почали збиратися в єдину структуровану масу. Їхня кількість перевалила за десять тисяч. І вони продовжували збігатися з усіх усюд мегаполісу. Дороги до телецентру наповнилися живими потоками спраглих до крові та безжального бою тетратіл.

üСкріни Üмперії транслювали битву біля телецентру, яку в режимі реального часу знімали численні дрони та Auge-2, що дзижчали над місцем баталії. Періодично на Екранах з’являлися кадри зі супутникових камер. На них було видно, як з різних куточків неосяжної Üмперії в сторону столиці бігли тетрасüb’єкти. Голка закликала їх до себе на захист. Над кожною зграєю тетраподів роїлися öчі. Багатьом належало подолати тисячі кілометрів…

Щойно телецентр відбили у сердечників, в ефірі показали її — Голку — у всій своїй красі. «Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати!» — яскраво-червоні команди блимали на всіх üСкрінах країни та на фрайцельних Екранах медіафасадів самої вежі. «Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати! Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати! Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати!» Тетраподи заворожено, не кліпаючи, витріщалися на Голку.

Зелені чоловічки, що охороняли вежу, не могли потрапити всередину. Заблоковані двері можна було знести потужними снарядами, але ставити Голку під загрозу руйнування вони не сміли. Ніхто з начальства не збирався брати на себе відповідальність. Уже потрійне кільце стражів правопорядку стояло навколо вежі. Вигляд зростаючої з неймовірною прогресією маси тетраподів наводив жах на зелених чоловічків. Тетрасüb’єкти продовжували витріщатися на телевежу, поки далеко позаду підбігали все нові й нові тетраходоки. Зрештою у військових не витримали нерви. Один за іншим вони ретирувалися, пробираючись до найближчих будівель.

І ось üСкріни показали Голку, навколо якої зібралися понад вісімдесят тисяч тетраподів, готових до атаки. «Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати! Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати! Можемо повторити! Захищати! Перемагати! Карати!» — безперервно закликала своїх дітей телевежа.

Тим часом Äфродіти прокладали шлях наверх. Зелені чоловічки згрупувалися на всіх рівнях вежі. Вони майже не встигали стріляти, та й то — все мимо. Машини правосуддя зводили їх з розуму невидимою зброєю. Більшість втрачали свідомість ще до того, як слідом за Äфродітами піднімалися сердечники. Інших скручувало спазмами, шаленою нудотою. Найбільш витривалих, яких були одиниці, все ж доводилося добивати вручну.

На двадцять дев’ятому рівні шість стражів обстрілювали сходові прольоти. При наближенні машин правосуддя густа біла піна пішла з рота одного з бійців. Стражі üмперського правопорядку до останнього тримали оборону. Äфродіти зависли за один прольот від них, захищені від куль бетонними сходами. Зелені чоловічки, попри гострий біль, не здавалися. Машини правосуддя взялися за руки. Їхнє волосся ще більше розпливлося врізнобіч. Нескінченна низка оглушливих пострілів раптово обірвалася.

Äфродіти рушили вперед. Джаззі махнула рукою, кличучи за собою сердечників. Перша група обережно рушила вгору. Машини правосуддя вже досягли повороту. Зелені чоловічки лежали ниць. Лише той, з піною на губах, сидів біля стіни, з широко розплющеними очима — згаслими. Страж захлинувся. Äфродіти пропливли повз, прямуючи далі. Пролунала автоматна черга. Стріляв один з бійців, що залишився за спиною. Розпечені кулі зрешетили тіло Äфродіти, розірвавши голову машини правосуддя.

Міда люто налетіла на бійців. Її тіло моментально трансформувалося. Гострі павучі кінцівки миттєво розправилися з ворогом. Машина правосуддя не пожаліла і тих, хто лежав без свідомості. Металевими лезами вона враз розірвала артерії стражів. Сходами потекли криваві струмки.

Давид лише краєм ока помітив щось схоже на гібрид павука з богомолом. Тільки голова з шикарним волоссям, що парило в повітрі, видавали в ньому Міду. Розправившись із солдатами, істота враз піднялася сходами і зникла з виду десь нагорі. Зелені чоловічки на наступному поверсі не встигли вистрілити жодного разу. Машина правосуддя вбила їх за лічені секунди, далі так само знешкодила стражів на рівні вище. Сердечники крізь сирену ще чули, як віддаляється металевий дзвін її лап і свист гострих нещадних лез. Жаскі крики, повні мук і страху, лунали вже десь дуже високо. За хвилину затих і сигнал тривоги. Сходи вежі занурилися в обнадійливу й одночасно нестерпну тишу. Лише дзвін у вухах, швидке тріпотіння сердець, важке дихання і липкий скрип від військових берців, що крокували калюжами крові, переконували сердечників у тому, що самі вони ще живі.

До ядра Голки залишалося кілька рівнів. Вони дійшли до оглядових майданчиків.

– Потрібно перепочити, — Максим пройшовся по скляній підлозі та сів біля стіни трохи далі від входу.

Джаззі пішла за ним, взявши за руку Вінсента. Давид невпевненою від тремтіння ходою (він боявся висоти) рушив у протилежний від скляних підлоги й стін бік, залишаючи за собою сліди запеклої крові. Він не знав, що буде далі. І взагалі чи буде «далі» для них? З одного боку, сердечники розуміли, що, вочевидь, атака на телевежу — квиток в один кінець. З іншого — вони, попри все, не втрачали надії.

На оглядовий майданчик тихо впливла Міда. У своєму звичайному вигляді. Її зустріли короткими, але щирими оплесками. Джаззі підійшла до машини правосуддя. Вперше вона настільки до неї наблизилася, що шкірою відчула рівне дихання істоти. Погляд Міди вразив співачку неприкритим болем. Джаззі торкнулася її плеча.

— Мені дуже шкода… нам дуже шкода, — повторила Джаззі, опустивши очі.

Міда підпливла до прозорої стіни. Вона левітувала на тлі сонця. Вдалині річкова гладь, відображаючи промені, відкидала їх на ближні будівлі. Місто, як і раніше, вражало красою, умиротворяло оманливим спокоєм.

— Дивіться, — вимовила одне слово машина правосуддя.

Всі, крім Давида, кинулися до оглядових вітрин. Внизу не залишилося ні найменшого клаптика поверхні, вільного від тетрасüb’єктів — сотні тисяч, а може, й мільйони тетраподів оточили Голку. Вони заповнили дахи будівель, сиділи на стовпах, нишпорили навіть по стінах.

— Сестри, — знову промовила Міда, помітивши далеко внизу кілька Äфродіт, що нависали над головами тетрасüb’єктів.

— Не бачу, — як не намагався Джо Амаре, але людського зору було недостатньо.

Крихітні фігурки внизу зливалися в єдину рухому масу — в цілісний, могутній організм.

Джаззі не бажала випускати Вінсента з обіймів. Відвівши в сторону, співачка поцілувала робогуманоїда в губи. Він міцно притиснув її до себе.

— У нас вийде, — прошепотів Вінсент.

— Я знаю, — храбрилася співачка, знову цілуючи його.

— Ні, ні,