Читати книгу - "Вибрані романи"

— Одружені повинні мати власний дім.

— Хіба він не може бути і твоїм домом?

— Ні-ні. Хоч ти так і не думаєш, але я скувала б вашу свободу. Хіба не так, Раміро?

— Ні... я не бачу... — пробелькотів збентежений чоловік, як майже завжди з ним бувало, коли зовиця задавала йому якесь несподіване запитання.

— От, бачиш, Росо. Твій чоловік, хоч він цього й не каже, розуміє, що подружжя, а надто подружжя таке молоде, як ваше, подружжя, в якого досі часто народжуються діти, потребує усамітнення. Я, тітка, приходитиму у свої години, навчати ваших дітей усьому тому, чого ви не маєте часу їх навчити.

І вона й далі щодня приходила до них, іноді дуже рано, зустрічаючись із дитиною, яка вже прокинулася, але ніколи з її батьками. «Мене тут таки справді бракує», — казала вона собі.

Розділ шостий

У Роси скоро мала народитися вже третя дитина. Вона почала нарікати на свою плодючість. «Я завалю нас дітьми», — казала вона. На що її сестра відповідала: «А для чого ви одружилися?»

Вона тяжко переносила свою вагітність і мусила приділяти ще менше уваги своїм іншим дітям, якими доводилося опікуватися тітці, що робила це з великою радістю. І вона навіть почала приводити їх до себе додому, до свого домашнього вогнища незаміжньої жінки, де мешкала зі старою служницею, яка дісталася їй у спадок від дона Прімітіво, й там вони залишалися з нею надовго. І малята прихилялися зі сліпою любов’ю до цієї суворої і поважної жінки.

Раміро, невдоволений майже безперервною вагітністю дружини й раніше, тепер, протягом останніх місяців виявляв своє роздратування ще більше, що дуже не подобалося Хертрудіс.

— Як тяжко все це переносити! — казав він.

— Тобі? — запитувала зовиця, не відриваючи погляду від племінника або племінниці, бо хтось із них майже постійно сидів у неї на колінах.

— Атож, мені. Я живу в постійній напрузі, боячись усього.

— Не переживай, цьому рано чи пізно настане кінець. Природа мудра.

— Але стільки разів ходив глек до джерела...

— Ох, сину, ми маємо у світі стільки ризиків і стільки суперечностей!

Для Раміро стало несподіванкою, коли він почув, що дитину назвали ім’ям його зовиці, яка цього не хотіла, тоді як він натомість був радий зайвий раз почути знайоме ім’я Тула..

— Як добре ти зробила, що не одружилася, Туло!

— Ти справді так думаєш? — запитала вона, вп’явшись у нього поглядом.

— Справді. Ти уникла стількох труднощів і стількох небезпек...

А звідки тобі відомо, що я ще не одружуся?

— Це ж очевидно. У тебе вже не той вік, аби одружуватися!

— Ну то й що, як не той вік? Хіба в такому віці не одружуються?

— Я не бачу в тобі потягу до одруження...

— Потяг до одруження? А що це таке?

— Ну, знаєш...

— Ти не бачиш, аби я шукала собі нареченого, так?

— Та ні, не так.

— Ні, таки так.

— Якби ти вирішила одружитися, претендентів не бракувало б...

— Але я не спроможна шукати їх. Я не чоловік, а жінка мусить чекати, поки її оберуть. А я й справді більше полюбляю обирати, ніж бути обраною.

— Про що ви розмовляєте? — запитала Роса, підходячи до них і стомлено опустившись у крісло.

— Та ні про що особливе, я тут вислуховую мудрі міркування твого чоловіка про переваги та вади життя у шлюбі.

— Не говори про це, Раміро! Ви, чоловіки, нічого не знаєте про життя у шлюбі. Це ми одружуємося, а не ви.

— Але жінко!

— Гаразд, припиняймо, підійми мене, будь ласка, бо я ледве спроможна триматися на ногах. Хочу лягти. До побачення, Туло. Я тобі їх залишаю.

Чоловік підійшов до неї; узяв її вище ліктя обома руками й, доклавши чималих зусиль, поставив на ноги; потім одну руку закинув їй на плече, нахилив голову, майже доторкнувшись своєю щокою до її щоки, свою праву руку підсунув під її праву руку й допоміг їй пересуватися — вона спиралася на нього і так йшла стогнучи. Хертрудіс, тримаючи племінників на колінах, дивилася на важке пересування сестри, яка обплітала чоловіка, наче витка рослина тичку, і її великі очі, сухі очі, спокійно вмиротворені й умиротворено спокійні, наповнилися слізьми, і пригорнувши до грудей обох малят, вона притулила їхні щічки до своїх щік. І маленький Рамірін, побачивши, як плаче тітка, заплакав і собі.

— Ходімо, хлопче, не плач, ходімо гратися.

Треті пологи зовсім підірвали здоров’я Роси.

— У мене погані передчуття, Туло.

— Не звертай уваги на передвістя.

— Це не передвістя; я відчуваю, що життя витікає з мене; я втратила дуже багато крові.

— Вона повернеться.

— Я відчуваю, що не зможу вигодувати цю дитину. І як подумаю, що доведеться віддати її годувальницям, Туло, мене опановує жах!

І вона казала правду. За кілька днів годувальниць змінилося три. Батько лютував і казав, що їх усіх треба відшмагати. А мати робилася дедалі слабшою.

— Справи з нею кепські! — сказав одного дня лікар.

Раміро блукав у домі, геть приголомшений, опанований дивним каяттям і переживаючи раптові напади люті. Одного вечора він сказав зовиці:

— Але ж Роса нічого не робить для того, щоби вижити. Вона вбила собі в голову, що мусить померти, і ясно, що з такими думками вона справді помре. Чому ти не підбадьориш її і не переконаєш боротися за життя?

— Це ти маєш зробити, сину, ти її чоловік. Якщо ти не повернеш їй бажання жити, то хто зможе його повернути? Бо найгірше для неї не те, що вона така слабка й знекровлена. Найгірше те, що вона думає тільки про смерть. Ти ж бачиш, навіть діти швидко стомлюють її. І вона все частіше говорить про те, що доведеться шукати для них годувальницю.

І справді, бідолашна Роса жила наче уві сні, вона перебувала у стані постійного марення й усе бачила немов крізь туман.

Одного вечора вона попросила сестру залишитися наодинці з нею і фразами, які раз у раз уривалися, тонким і схвильованим голосом сказала їй, тримаючи її за руку:

— Ти бачиш, Туло, я помираю і смерть моя неминуча. Я залишаю тобі своїх дітей, уламки свого серця й залишаю також Раміро, ще одну свою дитину. Ти повір мені, що він і