Читати книгу - "Лють"

— Ви не проти? — сідаючи, спитав Вілл.

— Детективе, мені байдуже, будете ви сидіти, стояти чи левітувати в повітрі. Перестаньте морочити мені голову й відповідайте на запитання.

Джон опустив погляд на стіл, але Вілл встиг помітити його усмішку.

— Гаразд. — Вілл сів навпроти них і сказав адвокатесі: — Але мушу зауважити, що я не детектив, а спеціальний агент Трент. Детективи працюють у місцевому відділку поліції. А я працюю на уряд. Бюро розслідувань штату Джорджія. Ви, мабуть, дивилися сюжети про нас у новинах?

Помітно було, що Кінан не розуміє, до чого тут це, але Джон добре збагнув, що означала ця різниця. Те, що до справи підключилося бюро розслідувань, означало підвищений рівень уваги з боку держави. Або місцеві правоохоронці не могли самі розплутати справу, або вона стосувалася кількох юрисдикцій.

— Я не відповідатиму на жодні запитання, — сказав Джон.

— Нічого, містере Шеллі, — запевнив його Вілл. — Я не маю до вас запитань. Якби мав, то запитав би: «Де ви були увечері третього грудня минулого року?» А може, запитав би про тринадцяте жовтня. — Якщо ці дати щось і означали для Джона, він не показав цього. — А потім я міг би поцікавитися, де ви були минулої неділі. — Ці слова вже викликали певну реакцію. Вілл вирішив ще трохи натиснути. — Ви б неодмінно запам’ятали ту неділю, бо то був день Суперкубка. І наступний день, шосте. То був понеділок. Може, я б запитав у вас, де ви були минулого понеділка.

— Він не мусить відповідати на ваші запитання, — зауважила Кінан.

Але Вілл звертався безпосередньо до Джона.

— Ви маєте мені довіряти.

Джон дивився на Вілла, як на пусте місце.

Вілл відкинувся на спинку стільця. І зачитав свій перелік:

— У мене на руках мертва повія, мертвий підліток і дві маленькі дівчинки на півночі звідси, які намагаються збагнути, як їм тепер жити далі з відкушеними язиками.

Кажучи це, Вілл спостерігав за реакцією адвоката. Вона була ще не така тренована, як Джон, ще не навчилася так само добре приховувати емоції.

— А ще в мене є зникла дівчинка, — вів далі Вілл. — Її звати Джезмін. Їй чотирнадцять років. Живе в Домівці зі своїм молодшим братиком, Седриком. Минулої неділі якийсь білий чоловік з каштановим волоссям заплатив їй двадцять доларів за те, щоб вона зробила один телефонний дзвінок.

Джон стиснув руки на столі.

— Що дивно — цей чоловік дав їй десять центів для таксофона. — Вілл витримав паузу. — Здається, десять центів дзвінок із таксофона коштував ще до тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого.

Джон стиснув і розтиснув руки.

— Міс Кінан, мене турбує одне питання, — звернувся Вілл до адвоката. — Звідки Джон Шеллі знає Майкла Ормвуда?

Вона буквально охнула, почувши це ім’я.

— Кеті, — застережливо промовив Джон.

Вілл пояснив ситуацію.

— Минулого понеділка загинула п’ятнадцятирічна дівчинка. Хтось вирізав їй язик. І от тепер, містере Шеллі, я постійно думаю про те, що двадцять років тому ви вирізали іншій дівчині язика.

Кінан більше не могла це слухати.

— Язик був не вирізаний!

— Кеті, — сказав Джон. — Зачекай у коридорі.

— Джоне…

— Будь ласка. Просто почекай за дверима. Спробуй знайти Джойс.

Помітно було, що їй не хочеться йти.

— Будь ласка, — повторив він.

— Ну, добре, — сказала вона. — Але я тут, неподалік.

— Взагалі-то, міс Кінан, — мовив Вілл, підводячись, — вам не можна перебувати в коридорі. Урядова установа, терористи, ви ж розумієте. — Він розчинив перед нею двері. — Поверхом нижче, одразу біля торговельного автомата, є кімната для адвокатів. Там ви можете подзвонити. І перекусити теж.

Погляд, яким вона обдарувала Вілла, вергав громи й блискавки, але з кімнати вона вийшла. Хай там як, її відсутність посилила напругу, а не зменшила.

Вілл без поспіху зачинив двері й знову сів. Схрестив руки на грудях і чекав, коли Джон Шеллі заговорить. Так у мовчанці минуло п’ять хвилин. Вілл почекав ще трохи й вирішив здатися.

— Звідки ви знаєте Майкла?

Джон досі тримав кулаки на столі. Пальці стислися.

— Що він вам наговорив?

— Я запитую не в нього, а у вас.

Увесь свій гнів Джон вилив у погляді, яким подивився просто в очі Віллу.

— Джойс — це ваша сестра? — спитав Вілл.

— Не вплутуйте її в це.

— Мабуть, важко їй було всі ці роки. Ви сиділи в тюрмі, вона — на волі.

— Вона знає, що я не винен.

— Від цього ще важче.

— Не треба діймати мене своїми психологічними заморочками.

— Мені просто цікаво, яке це відчуття.

— Яке це відчуття? — повторив Джон. Гнів уже поволі просочувався назовні. — Яке це відчуття — розбити свою сім’ю, загнати матір молодою в могилу? Яке це відчуття — коли твій рідний батько ставиться до тебе як до клятого виродка? А ти як думаєш? Як ти, бляха, собі думаєш?

Джонові слова зависли в повітрі, голос відлунював у Вілла у вухах. Що Вілл думав? Він думав, що шматочки пазла нарешті складаються.

— Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили, — сказав Вілл.

Джон у невизначеному жесті підняв плечі.

У кишені Вілл носив з собою копію листа Аліші Монро, наче талісман, що мав допомогти йому в розслідуванні. Він розгорнув аркуш і посунув його по столу до Джона.

— Ви можете це прочитати? Уголос, будь ласка.

Шеллі дивно на нього подивився, але цікавість узяла гору. Він нахилився над столом, не торкаючись паперу, і спершу прочитав про себе.

Збентежений, Джон підвів очі на Вілла.

— Хочете, щоб я прочитав це вголос?

— Коли ваша ласка.

Джон прочистив горло. Він вочевидь не розумів, що відбувається, але коли почав читати, Вілл сприйняв це за знак довіри.

— «Мамусю», — почав Джон, але Вілл його зупинив.

— Пробачте. Третій рядок згори, — сказав він. — Почніть з нього.

Джон знову промовисто подивився на Вілла, даючи зрозуміти, що довго він у ці ігри не гратиме.

— «У Біблії сказано, що гріхи батьків упадуть на дітей. Я парія, недоторканна, яка може жити тільки з іншою Парією через твої гріхи». — Він спинився і подивився на слова, неначе розумів, що проґавив щось очевидне, те, що було в нього перед самісіньким носом.

— Хто така Алісія? — спитав Джон.

— Аліша Монро, — відповів Вілл, і вираз на Джоновому обличчі розповів усе, що йому треба було знати. — Вчора вранці я розмовляв з її матір’ю. Я мусив повідомити про смерть дочки.

Джон помітно проковтнув слину.

— Смерть?

— Алішу Монро зґвалтували. Побили. Їй відкусили язика.

— Це було… — прошепотів Джон, радше до себе самого.

Він узяв листа, уважно подивився на Алішині слова до матері.

— Вона двічі вжила слово «парія», —