Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

«Не кажи їм. Удавай, що нічого не сталося, — Джеймі скулився, розуміючи, що голос звучить у його голові, — інакше вони покинуть тебе в пустелі».

— Я… е… — серце бухкало, як крупнокаліберний кулемет.

«Поводься природно. А потім я скажу тобі, що робити…»

— Ти…

«Потерпи. Все буде добре».

Це Господь! У Макаки відлягло від серця. Від усвідомлення, що Господь не покинув його, він на цілу хвилину забув про нудоту та біль, що лещатами стискав голову. Його все ще непокоїли цятки, які вкривали чи не половину тіла, але хто переймається через дрібниці, коли до тебе звертається сам Господь Бог?

— Я все зроблю, Господи. Я зроблю, як накажеш. Присягаюся!

Джеймі підвівся, відкотив холоші штанів, стер зі щік сліди від сліз і витер із підборіддя залишки жовчі. Почувши шурхіт, Ріно Ґроббелаар озирнувся та махнув рукою, підганяючи коротуна:

— Ти, мабуть, піраміду Хеопса там наклав, фелла. Хіба ні?

Макака витиснув із себе кислу посмішку та зашкутильгав до мопеда.

Сліпий

LXXXIV

П’ятниця, 23 січня, 16:48 (UTC –4)

Траса № 23

1,5 км на захід від Сан-Педро, Чилі

Катастрофа сталася за лічені хвилини після того, як селище Сан-Педро залишилося позаду, а Тимур, Лаура та Ріно зітхнули з полегшенням.

Повертаючись до Калами, Тимур і Ріно їхали назустріч сонцю, промені, які щомить дужче притискалися до землі, сліпили їх, через що засипана піском дорога розпливалась і мерехтіла перед очима. За півтора кілометри від Сан-Педро Тимур, чий скутер знаходився попереду, не помітив нешироку, але напрочуд глибоку вибоїну в асфальті. Переднє колесо «Хобіта» провалилося, у дирчику щось лунко тріснуло, руль викрутило на 90°, а мопед розвернуло впоперек дороги та жбурнуло на всіяне камінням узбіччя; незважаючи на незначну швидкість, француженку й українця викинуло із сидінь, після чого вони, здіймаючи куряву, покотилися дорогою.

Усе відбулося настільки швидко, що ні Тимур, ні Лаура не встигли скрикнути.

Ріно Ґроббелаар зупинив свою «Vespa» та підбіг до місця, де в жахливих позах лежали психіатр і колишній програміст. Джеймі, перелякано кліпаючи, зостався біля мопеда. Спершу ґевал схилився над жінкою. Обережно торкнувся її рукою.

— Жива?

Лаура застогнала. Праву частину її обличчя залило кров’ю. Оглянувши голову, Ріно побачив, що рана, на щастя, нестрашна, просто глибока подряпина та трохи зідраної шкіри на лобі. Якщо француженка не поламала кісток, то, на його думку, буде жити.

По тому преподобний підсунувся до Тимура. Українець простягся ниць і не рухався. Боячись найгіршого, Ріно грубувато поторсав його:

— Альо, — хрипнув він, — ти тут? Ти зі мною? Відповідай!

Тимур закашлявся, випльовуючи з рота пісок і дрібні камінці. Із темного від бруду рота текла кров; із-під розідраної футболки витикалося обчухране об асфальт плече. Ґевал розвернувся, намірившись попросити Джеймі подати йому пляшку з водою, але згадав, що води більше немає.

Ріно допоміг Тимуру перекинутися на спину та похапцем обстежив українця. Розірваний одяг, синці, подряпини, але, схоже, без серйозних травм.

— Будеш жити, фелла, — здоровань криво посміхнувся й акуратно стиснув Тимурове плече. Те, що не обдерте. Українець щось прошамкав у відповідь. Ґроббелаар ще раз зиркнув на криваву слину, що стікала з рота Тимура. Що, коли це не через вибиті зуби чи прикушений язик? Що, коли кровотеча є наслідком пошкодження внутрішніх органів?

Лаура сіла, обережно торкаючись рани на розбитій голові.

— Що трапилося? — кволим, неначе після багатогодинного сну, голосом пробурмотала вона.

Ріно подав руку Тимуру, який вовтузився, також намагаючись сісти.

— Ми не побачили яму, — відповів ґевал, — і перекинулися. Добре ще, хоч їхали нешвидко.

— Пити хочеться, — благально кліпнула француженка.

Ріно розвів руками — води більше не було.

— Скутер… — протягнув Тимур. Кривлячись, він повернув голову та подивився на «Honda Hobbit», який лежав на боку за кілька кроків від них, потріскуючи ще неохололим двигуном.

— Що скутер? — не зрозумів південноафриканець.

— Як ми тепер вибиратимемось звідси?

Ріно метнув погляд на розтрощений мопед. Від удару переднє колесо зігнуло, наче компакт-диск, кілька спиць вирвало з обода, і тепер вони стирчали під кутом до гальмівних колодок. Одного позирку вистачило, щоб утямити, що «Хобіт» своє вже відслужив.

— Ми щось придумаємо, — ґевал спробував заспокоїти Тимура. Кілька секунд задумливо м’яв губи, потім глянув на сонце, а далі, дуже неохоче, повернув голову на схід, у напрямку Сан-Педро. — Йти зможете?

Лаура стала рачки, а потім, похитуючись, підвелася.

— До Калами — навряд. Але кілька кілометрів прошкутильгаю.

Тимур спробував зіп’ястися на ноги, але, закашлявшись, повалився на пісок. Ріно підняв його, закинув праву руку собі на плече, а лівою притримував за тулуб. Знаками здоровань показав Джеймі, щоб той котив за ним мопед.

Узявши курс на схід, Ріно Ґроббелаар закрокував до селища.

— Куди ми? — зморщила лоба Лаура.

— Нам треба знайти укриття, — не вдаючись у подробиці, сказав ґевал.

Вони пошкандибали до Сан-Педро. Попереду рухався Ріно, допомагаючи переставляти ноги Тимуру, за ним — Джеймі, понуро звісивши голову та не відводячи налитого кров’ю погляду від укритого пилом спідометра мопеда, а завершувала ходу Лаура, прикладаючи до рани замість пов’язки останній чистий клапоть від футболки.

Старезний «Honda Hobbit» залишився лежати на узбіччі, припадати піском і чорніти під сонцем, як, зрештою, і все, що потрапляє в пащеку Атаками.

LXXXV

Вони повернулися до трикімнатної хатини, в якій провели попередню ніч. Шукати чогось ліпшого не було ні часу, ні сил. Дорогою до селища Тимур Коршак розходився, оговтався й останні кількасот метрів зміг пройти самотужки. Лаура Дюпре взагалі почувалася як до аварії.

Усі четверо спинилися перед ґанком, за крок від масивних дерев’яних дверей хатини.

— У нас залишився один мопед, — почав Ріно, подивившись на годинник. — І це добре. Це дуже добре, — ґевал спідлоба глипнув на француженку, яка стояла, прихилившися спиною до шерехатої жовто-коричневої стіни, та понуро тупилася в пісок. — Ти зможеш сама доїхати до Калами?

— Що? — стрепенулася Лаура. — Я?

— Так, ти. Я хочу, щоб ти вирушила по допомогу. Сьогодні ж. Зараз же.

— Але до Калами дев’яносто кілометрів! — розгубилася француженка.

— Тебе млоїть після падіння?

— Ні.

— Болять внутрішні органи?

— Ні.

— Паморочиться в голові?

— Та ні!

— Тоді сідай та їдь. Тут єдина дорога, ти не заблукаєш. До заходу сонця три години, ти повинна до темряви дістатися до Калами, — Ріно особливо акцентував на слові «повинна». — Ми з Джеймі та Тимуром чекатимемо на тебе тут. Переночуємо в Сан-Педро.

— Але…

— Завтра зранку ти відшукаєш першу-ліпшу компанію, що здає автомобілі в оренду. Якщо твою картку розблокували, орендуєш машину та забереш нас. Якщо ні — клич рятувальників або шукай кого-небудь із місцевих,