Читати книгу - "Грот афаліни"

«Куди тепер?» — притиснувся Амара склом маски до Раджевої, запитав очима. Радж показав рукою: «Ближче до берега!» Він і не думав проминати заборонену зону.

Трималися біля самісінького берегового обриву. Ставало дедалі глибше, обриси дна внизу розтушовувалися у фіолетовому сутінку. Стіна пішла дуже нерівна, з виямками і розколинами, кожний її сантиметр заріс кольоровими коралами, губками, актиніями, устрицями. З нори виглянула довга і товста, у плямках мурена. Посунулась назад у нору, загородила вхід, роззявивши зубастий рот. Амара не витримав, дав їй шток, щоб цапнула, але та злякалася, відступила глибше. Радж показав йому кулак, і Амара кинувся наздоганяти його.

Доплив і бачить: Радж щось уважно розглядає в чорних заростях мадропорів на стіні. «Дивись…» — показує. Зверху, з поверхні тягнулися вниз три проводи, два товстіші, в чорній гумі, третій тонший, сплетений у дві сталки. Радж підчепив їх штоком — натягнуті туго. Показав Амарі вниз і перший перевернувся туди головою, бовтнув ластами.

Опускалися, а назустріч випливали, а може, тільки так здавалося, паралізовані риби — котра боком, судомно ворушачи хвостом, котра догори черевцем. Під берегом чомусь не темнішало, а світлішало, і це інтригувало, насторожувало. Ось уже те, що світліло, набуло обрисів нерівно приплюснутої арки, входу в грот.

Якась незатишність, тривога охопила хлопців. Захотілося озиратися на всі боки. Мізки ніби просвердлюються цією тривогою, у головах забив пульсуючий, розпираючий біль. У вухах задзвеніло і закололо. Кожний думав, що це йому тільки болить, нічого не говорили один одному. І ось побачили заслону, зіткану з безлічі сяючих повітряних бульбашок. Ніби сотні кулеметів, поставлених на дні в ряд, безупинно строчили вгору сяючими круглими кулями. На лінію вогню, під черги трасуючих потрапив великий оглушений окунь — і вмить розвалився на шматки. Ці шматки ворушилися, сіпалися вгору-вниз, потрапляли під нові кулі і розпадалися на ще дрібніші.

«Назад!» — посмикав Амара Раджа за плече. Але той уперто захитав головою, підігнув ногу, щоб вихопити з піхов крис. І тоді Амара рвонув його за плече дужче, аж розвернув до себе обличчям, постукав Раджу пальцем по тім'ю: «Збожеволів?!» Показав на свої вуха, схопився за голову і попрямував до виходу. Радж трохи проплив за ним, а потім відстав, виловив лівою рукою проводи. Поплив угору, пропускаючи проводи крізь кулак. Шток заважав, і Радж засунув його за пояс, а крис усе-таки вийняв, тримав у правій руці, збирався різонути по проводах. Амара, оглянувшись, замахав йому руками хрест-на-хрест — «Боронь боже!». Радж неохоче випустив проводи, неохоче сховав крис. Але раптом рухи його стали квапливими. Він випередив Амару, на ходу показуючи, ніби просовує нитку в голку і веде пальцями по нитці. Амара зрозумів: швидше пливти до того буйка на залізному стропі.

І, здається, випливли вже на лінію того буйка, а таки покрутилися, поки його побачили. Виринули, схопилися за іржавий прутик, один з двох прутиків, якими були з'єднані на торцях бочки. Разом зірвали маски, разом випхнули з рота загубники…

— Усе зрозумів? — Радж похлюпав на обличчя водою, витер з нього краплі.

— Не все…

— Печера в них там, під берегом! — ледь не крикнув він.

— Тихо… І придумали загородку — бульбашки. Не прості бульбашки… Бачив, як окунь розвалився? У мене голова аж розколюється і чую погано.

— І в мене щось з вухами… Підпливи ближче, щоб не кричати. Тепер зрозуміло, чому поліція не знайшла дельфінів. Вони в печері, за бульбашковою заслоною! їх у печері хочуть і використати… Судзір навчав їх пірнати з ковшами, черпати і виносити пісок.

— Ті, з табору, думають, що в печері на дні є золото.

— Ух, це золото!.. Якби міг, зібрав би його все! З усього світу! — і втопив би у найглибшому місці океану.

— І після цього, гадаєш, зло зникне? — іронічно усміхнувся Амара.

— Якщо не все, то на три чверті — неодмінно.

— Той витік з озера потрапляє в печеру, не інакше. То невже й тіло Янгове там?

— Я ще під водою про це подумав, хотів шарахнути крисом по проводах — і туди…

— Авжеж! Вони під струмом. Чуєш тахкає двигун?

— Чую, здається… — Радж покрутив пальцями у вухах. — А мене струмом не вдарило б. Перевірено: колодочка — ізолятор.

— Ну й що, якби не вдарило? А ти знаєш, що опісля могло відбутися? Ті, з табору, одразу кинулися б шукати пошкодження і застукали б нас.

— А дельфіни за цей час — фіу-ф'ють!

— А тобі ножем під ребро — і ф'ють на дно.

— У мене теж ножичок непоганий. Звичайно, не такий, що лезом стріляє, але…

— Скільки людей у таборі — ти знаєш? Ні… Гадаєш, вони церемонитимуться з нами, коли довідаються, що їхні махінації викриті? Сюди треба заявлятися із загоном поліції або… Щоб усіх одразу накрити… І цю печеру обстежити.

— Ти сказав — «або». Що — «або»?

Амара зам'явся:

— Ну — гаразд… Я тобі не казав, а ти не чув. Той гурток пам'ятаєш? Що в «Кракені» засідав?

— Ну…

— Так гурток гуртком, а… Є ще у підпільної організації загін бойовиків. Навчені як слід, озброєні… Їх створюватимуть дедалі більше, до того ж — у суворій таємниці. Сам міг здогадатися, що тільки лекціями і гуртками султана не переможеш.

— Вважаю, що це «або» ти не казав. Щоб розпатрати табір, досить і поліції.

— Додумався: ножем по проводах! У печеру все одно ж не поліз би одразу, ліхтарів з собою не брали. А там же темрява!

З берега почувся короткий скрик чайки. Обернули туди голови… По коліна у воді стояли Даял і Мамада. Абдула і Натача залізли аж до пояса. Усі махали їм руками, кликали до себе.

— Щось трапилося… Знайшли, мабуть, щось… — Радж, не одягаючи маску, поплив до гурту, шльопаючи по воді маскою. Амара за ним.

Носії були майже на лінії буйків, до табору залишалося метрів сто п'ятдесят — двісті. Близько! Тому Радж і Амара, щоб не маячити в гідрокостюмах, полягали на живіт у прибої.

— Ось, дивіться! — Натача впала перед Раджем на коліна, простягла до нього долоню, ледве не в ніс, і відразу ж — Амарі: — Він живий, живи-и-ий… — вона притиснула долоню з тим, що показувала, до губів.

Радж схопив її за руку, з силою одвів униз.

— Та