Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Та як не треба, хоч уже най іде.
— А чим будете платити за службу?
— Сріблом, золотом, різними статками. А ти що би хотів заробити?
— Хочу пташки з двома головами, аби однією говорила, а другою — співала.
Почухала стара голову, каже:
— Гаразд, як будеш добре мої коні стерегти, то дам тобі золоту пташку.
На цьому й погодилися. Ліг Знайдон спати. Рано баба будить його:
— Вставай, хлопче, пора коні гнати.
Зібрався Знайдон, погнав коні. Вони швидко напаслися. Так пантрував їх двадцять вісім днів. Але як вигнав коней до лісу двадцять дев’ятого дня, баба перекинула їх у вивірок. Ті скік, скік по деревах і повтікали, а Знайдон лишився сам. Іде він на схід, кого не стріне, питає, чи не виділи, аби вивірки скакали.
— Ні, — відказують ті, — не виділи ніде.
Іде на захід — те саме чує. Зажурився бідолаха, сів на пень і плаче. Нараз приповзає до нього мурашка, яку колись від потопу врятував.
— Чого зажурився, Знайдоне, — питає, — чи не заблукав часом і дороги не знаєш?
— Ні, не заблукав, — відповідає той, — дорогу я добре знаю. Не знаю лише, де шукати бабиних коней, яких вона перетворила у вивірок і порозганяла по лісах.
— Не журися, — відказує мурашка, — будуть твої коні. Я поскликаю своїх братів, поліземо на дерева, покусаємо вивірок. Вони пострибають на землю. А ти щоб стояв і кричав: «Гей, бабині коні, на вуздечку». Так і половиш їх.
Послухався Знайдон мурашки: взяв вуздечки і ходить поміж дерев. Нараз дивиться: пищать вивірки, скачуть на землю. Він і гукнув їм:
— Бабині коні, на вуздечку! — Ті знов стали кіньми, хлопець відразу їх половив та пригнав до баби.
Та сильно здивувалася, бо ніхто ще не приганяв її зачарованих коней, але не подає знаку: лише дає Знайдонові вечеряти, стелить спати, а другого дня, як хлопець знов погнав коней до лісу, перекинула їх у кіз. Бігає той, зазирає у всі провали, болота — ніяк не знайде тварин. Коли це прибігають до нього два вовки, що їх бараном поділив, та й питаються, від чого журу має. Каже хлопець:
— Пас я коні в злої чарівниці й відпас. Стара перекинула їх у кіз, а я вже півдня шукаю, та ніде й сліду їхнього не знайду.
— Не переживай, — кажуть вовки, — ми знаємо, де ховаються бабині кози. Іди на поляну, ту, що за червоним дубом, і там нас чекай, а ми тим часом поскликаємо своїх родичів та приженемо до тебе кіз. Але не забудь сказати: «Бабині коні, на вуздечку», бо інакше вони залишаться козами, а тебе стара з дому прожене.
Вислухав Знайдон вовків, знайшов червоного дуба, став на поляні з вуздечками і чекає. Коли це чує: біжать бабині кози, аж іскри летять з-під ратиць. Кричить їм:
— Гей, бабині коні, на вуздечку.
Кози збилися в купку, перекинулися в коней. Хлопець половив їх, подякував вовкам за поміч і вертається до баби.
Стара як уздріла, що Знайдон веде її коней, стала зла, місця не може собі знайти. «Нічо, — думає собі, — я ще обведу тебе довколо пальця». На тридцятий день послала хлопця пасти коні, а сама підкралася, почекала, поки він задивиться на ягоди, швиденько прикликала коней, перекинула їх у щупаків та й кинула в море.
А тим часом Знайдон рвав та їв ягоди. Нараз обзирається, а коней знову нема, побіг в один бік лісу, в другий — ні сліду. Вийшов на берег моря. Припливає до нього цар-риба, питається:
— Яка біда пригнала тебе сюди?
— Шукаю бабиних коней, — розповідає, — бо-м навіть не видів, коли і куди вони втекли.
— Не переживай, є твої коні, лише встигай їх зараз половити на вуздечку.
— Та якось уже половлю, — Знайдон їй.
Попливла цар-риба збирати своїх слуг, а хлопець сів на камінь і чекає. Та сидів він так недовго, бо слуги цар-риби хутко знайшли щупаків, добре обкусали їх і ті повискакували з води.
— Бабині коні, на вуздечку! — крикнув Знайдон.
Щупаки перекинулись на коней. Хлопець загнуздав усіх і приводить до баби.
— Усе, — каже їй. — Пора йти мені. Я сумлінно пас цілий місяць ваші коні.
— Так, добре пас, — стара відповідає, — кажи, що хочеш за службу — срібла, золота, всього тобі дам, бо все маю.
— Не треба мені ні срібла, ні золота. Дайте ту золоту пташку, що однією головою говорить, а другою співає.
Як не відмовляла його баба від пташки, як не пхала в руки мішок з золотом, не помогло.
— Як не даєте пташки, — каже, — то й грошей ваших не хочу.
Що мала робити стара? Бачить, що хлопець не відчепиться, дає йому золоту пташку й каже:
— Куди забагнеш, вона тебе понесе, що захочеш, заспіває і скаже, але служив ти в мене мало, то я даю тобі пташку лише на тиждень. На восьмий день вона сама прилетить до мене.
Узяв Знайдон золоту пташку в пазуху, попрощався з бабцею і йде собі лісом. Вийшов на край і думає: «Ану, чи справді ця пташка вміє говорити». Вийняв її з-за пазухи, а та обізвалася до нього людським голосом:
— Умію і знаю багато.
— Навіть можеш сказати, що робить моя дівчина на скляній горі? — допитується хлопець.
— Можу. Вона сидить у великому палаці й тче скляне полотно.
— А чи не понесла б ти мене на ту гору, бо я дуже сумую за нею, хотів би хоч раз подивитися.
— Понесу тебе на скляну гору, але найперше зготуй харчів на три дні, бо летітимемо довго і хтозна, чи долетимо, не ївши.
Назбирав Знайдон грибів, ягід, наловив риби, приходить до золотої пташки, вона трохи попоїла і нараз стала рівна з хлопцем.
— А тепер, — каже йому, — укладай за крилами їжу, сам сідай та й полетимо, бо дорога далека, аж за трійні хмари, а часу мало.
Поскладав Знайдон вузлики, сам сів і полетіли вони швидше вітру. Що пролетять хмару, пташка просить їсти, бо з сил упадає. Так заледве долетіли вони до скляної гори.
— Стратили ми з тобою багато часу, — каже пташка, — пора мені вертатися до баби.
— Добре, — каже Знайдон, подякував пташці, а далі йде пішки.
Так дійшов до великого скляного замку, сховався в кущах і дивиться, чи не вийде його дівчина-русалка. Чекав годину, другу і таки дочекався. Десь під вечір вийшла вона з відрами в руках.
Знайдон виглянув з-за кущів, кличе дівчину:
— Ходи, хай на тебе хоч подивлюся.
Русалка впізнає і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки про богатирів та лицарів», після закриття браузера.