Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- Хто те второпає, Оксанко? – схлипує Ганна. – Дітей більше не хочеш? – переходить на інше.

- Встидно сказати! Хочу, але чим тих дітлахів утримувати?! Ніяк не виліземо з біди, Бог свідок! – зітхає Оксана.

На тому й розходились для подальшого гарування, якому й кінця не видно було…

Вряди-годи навідувалась до Янчуків Леся Яремівна із газетами й журналами для Карпа. Господар читав їх пізніми вечорами по суботах чи неділях, миючи руки, як перед святом. Там повторювались заклики до просвітянства і все частіше таврувалися троцькісти, шумкісти, шкідники, агенти, куркулі та підкуркульники. Карпо ніяк не пов’язував із навколишнім прочитане, ніби воно не стосувалося його особисто. За браком часу і через втому часто йому читав уголос Петрик: хоч змісту й не розумів, але вирази і описи, що повторювалися, запам’ятовував. Йому було цікаво порівнювати те, що чув не раз від батька та його товаришів, із прочитаним про Щорса, про двадцять п’яту чапаєвську дивізію, яка ліквідувала рештки банд холодноярців на чолі із головним отаманом Петренком та його поплічниками: Деркачем, Іваном Діхтярем-Хоменком та Нагірним. Вичитав, що давня, ще козацька Богушева Слобода тепер названа Чапаївкою, а місцеві несвідомі селяни, підбурені буржуазними елементами і класовими ворогами, з тим не годяться…

З давніших газет у Петриковій пам’яті закарбувалося не одне святкове повідомлення, як от:

“Москва. Кремль. Товаришеві Леніну. Робітники Бобринської дільниці Південно-Західної залізниці на загальних зборах у день двадцятип’ятирічного ювілею РКП(б) шлють вождю світового пролетаріату привіт і за революційні заслуги перед РКП(б) та робітничим класом на знак вдячності обирають його почесним ковалем Головних Бобринських майстерень с оплатою праці по десятому розряду. Платня буде перераховуватись на залізничний дитячий будинок. Князєв”;

“Москва. Кремль. Товаришеві Леніну. Шевченківський повітовий з’їзд народної освіти в день ювілею РКП(б) шле палкий привіт і сподівається, що під умілим керівництвом Ілліча трудящі світу створять світову радянську республіку. За дорученням повіткому Райков”;

“Робітничо-селянська правда” Уманського окружкому КП(б)У і окрвиконком Ради робітничо-селянських і червоноармійських депутатів здоровить вождя революції з днем народження і зичить йому здоров’я на варті революції всього світу!”;

“Орган Київського губкому КП(б)У “Більшовик” і губкомісія Київщини вітає Володимира Ілліча від імені третього з’їзду незаможників Рожанівської волості на Уманщині з ювілеєм і зичить йому здоров’я. Гвоздьов”.

Петрик вичитав подібні вітання і від комітетів незаможних селян сіл Драбівка і Яблунів, Бабичанського і Копіюватського КНС. А від цукровиків Смілянського і Звенигородського заводів – про висилку мандату вождеві, як своєму делегатові на П’ятий Всеросійський з’їзд цукровиків.

Ще із тих же газет Петрик дізнався про будівництво літака “Червона Черкащина”, на будівництво якого вносить гроші школа комскладу двісті дев’яносто п’ятої дивізії, про трьох братів Касяненків, що будують авієтку для червоної кавалерії, яких підтримують грошима делегати Гельм’язівського з’їзду Рад.

Петрикові було незрозуміло, чому у ТСОЗах і комунах урожай більший на сорок три пуди, аніж у одноосібників. Таке ж його здивування викликало й повідомлення про виділення Наркомземом двохсот п’ятдесяти га лісу для будівництва якихось робітничих санаторіїв.

Увагу його привернула замітка про те, що “в головній церкві Мотронинського монастиря оселився отаман полку гайдамаків Чучупака, як голова Ради Холодноярської республіки, із заступником Пономаренком”. Коли Петрик минулого року з матір’ю і тіткою Оксаною був у тому монастирі, то ні отамана, ні його заступника там не бачив.

Цікаво йому було прочитати, що у власність Холодноярської республіки переведено Грушківську і Староосотянську цукроварні, що кіннотники-чоновці із місцевими загонами очистили повіт і Чигирин від холодноярців, які сиділи в тясминських болотах і плавнях. Шкода було йому Юхима Кривду, Тодося Рака, Юхима Деркача, що полягли смертю хоробрих, але їх побратими Лука Васюра, Петро Деркач, Юхим Евич, Павло Кучеренко, Василь Бойко, Левко Козюта, Яким Канюка на чолі із чоновцем Вадимом Мункіним створили в монастирі Раду, а монашок перетворили на комунарок.

Ще прочитав, що “за біжучий рік на Чигиринщині охоплено лікнепом вісімдесят сім відсотків громадянства, а в настановах ВУЦВИКу по українізації першочерговим вважається залучення всього населення”.

А ще шкода йому було активних волревкомівців Михайла Коваленка, Юхима Гордієнка, уповноваженого Федора Буганова та заввідділом повіткому якусь Юрченко,  яких у селі Телепино ворогами народу і куркулями було забито на смерть на бойових постах.

Інформація про сповіщення органами ЧОНу відповідних інстанцій після пильної ретельної перевірки про загибель комкора Котовського з вини комісара Ястребова і начальника штабу Гукова хлопця не зацікавила, бо чого стріляти, коли громадянська війна вже скінчилася. А от повідомлення відділів освіти та культури райвиків та окружкомів Шевченкового краю про книгодрукування радували школяра, бо книжки любив дуже. Тож зацікавлено перечитував список із двохсот назв книг, які згідно із настановами ВУЦВИКу та ЦК КП(б)У мав видати “Черкаський Сіяч” на базі типографії Колодочки: “Оповідання із української історії для початкової школи” Г.Коваленка; “Хата”, “Олеся” і “Без хліба” Б.Грінченка; “Хам” Елізи Ожешко; “Микола Джеря”, “Кайдашева сім’я”, “Оповідання про бабу Палажку і бабу Параску”, “Поеми”, “Старосвітські батюшки й матушки” Нечуя-Левицького; “Великий шум” і “Мойсей” І.Франка; “Твори” Гулака-Артемовського; “Приказки” Євгена Гребінки; “Байки” Левка Боровиковського; “Поезії” Івана Манжури; “Думи кобзарські” та “Історико-етнографічні дослідження Миколи Сумцова” та багато інших.

Петрусь плавав у новослів’ях і складному словосплетиві з прочитаного у принесених часописах, записував усе незрозуміле і біг до Марти Давидівни за виясненнями. Та часто робила великі очі від його запитань, проте в душі тішилася і радо пояснювала. Почуття причетності до хлопцевих потуг надихало її, як учительку, до ще більшої самозреченості…

Хоч і покращилося життя в Карповій сім’ї, а давно заведені порядки і при статках не змінилися, навпаки - усталилися в ощадливості й суворості господаря. Карпо, наприклад, ставився зневажливо до вишколення дітей, а найпаче Петруся, котрий був запопадливим до навчання і тому з нетерпінням чекав святої неділі, що могла хоч натимчас відкрити йому світ, а натомість часто виявлялася зіпсованою чи болісно сковерканою.

Якоїсь неділі Петрусь проснувся ще в досвіток і чекав, як пришестя, благовісного церковного дзвону, коли родина традиційно сяде навкруги сирна-столика обідати. Чекав, власне, не обіду, бо вже