Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Богдане, Богда-а-ане!!!

— Соню, Соню, зачекайте, — тупотіло позаду, але Такаманохара майже не звертала уваги на усі сторонні звуки, вже вриваючись до небезпечної камери, яка перетворилась на пастку для їхнього капітана.

Вірніше, вона спробувала це зробити. Але це їй не зовсім вдалося. Бо в затісному приміщенні три дужих чоловіки — двійко камуфляжних близнюків та один близнюк чогось того, що тупотіло позаду — влаштували таку карусель, що місця ще для однієї людини тут просто не знаходилось. Один з чоловіків в камуфляжному комбінезоні доволі вдало захищався від двох інших і це доводило те, що Соньчине попереджувальне репетування таки досягло своєї мети.

Але, що робити далі? Такаманохара на секунду завагалась і цією секундою скористався Норильцєв, який біг за нею з рубки. Однією рукою він рвучко відсторонив дівчину вбік, а другою вихопив з піхв свого короткого акінака і… І, не роздумуючи, всадив його у спину, прикриту кольчугою, що якраз опинилась навпроти нього у коловерті бійки.

Удар був настільки дужим, що лезо з хрустом пробило металеву поверхню, загрузаючи в чомусь жаскому й сипучому. І це було настільки неочікуваним, що Ігор розгублено рвонув меча на себе, з жахом спостерігаючи за тим, як з утвореної його ударом дірки назовні сиплеться дрібний червоний пісок. Наче не людину, а якусь грушу боксерську наскрізь проштрикнули.

Груша повільно розвернулась до Норильцєва з Такаманохарою. Риси обличчя двійника Зоребора на мить скам‘яніли, а потім розпочали якось дивно викривлятися. Наче іграшку надувну здувати хтось розпочав.

— Ось тобі, собако, ось! — галасував десь позаду неї Кременчук. — Ось тобі, чувирло, ось тобі!

Гупання ударів, що линуло звідти, нагадувало гупання міцних кулаків об вже згадану боксерську грушу.

— Та звідки ж ти взялося, опудало!

Раптом Норильцєву здалося, що в очах його затьмарилось і їх наче запоною червонястою застило: обриси усіх речей в камері ставали все більш і більш розмитими. І вже за якусь невловиму мить все зникло в пиловому серпанку, що моторшнувато коливався просто на порозі приміщення. Перед самим обличчям Зоребора.

— Агов, — глухо-глухо, наче з далекого далеку, почувся голос Кременчука, — та що тут відбувається?! Що це таке трапилося, врешті решт?! Припиніть! Припиніть, кажу!!!

Сонька, відштовхуючи Норильцєва, сунулась було до люку, але червоно-брунатна запона, повільно набираючи швидкість, важко завертілась навколо вертикальної осі, відкидаючи дівчину просто на Зоребора.

— Ге-е-ей!.. Допоможі-і-іть!.. Допомо-о-о…

Віддалений крик капітана зник за завиванням шаленого вихору, що вже крутився посередині невеличкого приміщення: „кві-і-і-ізатц… хе-е-едерах-х-х… ге-е-е-ей…”

Сонька з Ігорем раз у раз намагалися заскочити до нього, всією масою своїх тіл кидаючись на збожеволілу масу пилу й писку. І так само раз за разом їх відкидало назад, боляче обдираючи, наче крупним наждаком, усі відкриті частини тіл. А що ж капітан тоді мав всередині відчувати!?

— Кві-і-ізатц-ц-ц… хедер-р-ра-а-ах-х-х… Капіта-а-а-ане!.. Ге-е-е-… Богда-а-ане, Богданчику-у-у!!!

Зненацька багровий вихор вирвався з камери назовні, притискаючи Норильцєва й Такаманохару до стінки коридору і болюче засипаючи очі жменями дрібного піску. Ігор мимоволі заплющив їх, а коли знову набув змогу бачити навколишній світ, то й того встиг помітити, що купу піску, яку, перетворюючи її на довгий бархан, волокло по долівці потужним протягом. Ось гребінь бархану зник за рогом, ось там розпочала зникати і його спадиста частина, а повітря навколо миттєво заспокоїлось. Лише тихесенький шерех ще чувся вдалині: „х-х-хедер-р-рах-х-х…”

Ігор зірвався з місця й прожогом кинувся за зникаючим барханом, котрого якась невідома сила вимітала з „Софії”. В буквальному сенсі вимітала. Бо Норильцєв ще встиг помітити, як останні піщинки зсипалися з трапу, кимсь відчиненої зсередини, шлюзової камери. А потім він кинувся назад, інстинктивно вдаряючи по великому сенсору зачинення та блокування шлюзу, відсікаючи, таким чином, усілякі спроби як виходу, так і входу до їхнього апарату.

За хвилину він знову був в приміщенні розв‘язки трубопроводів і відчував, що його зараз знудить. Просто на доволі чисто виметену долівку, на якій вже не було видно жодної порошинки. Лише деінде застигли криваві плями, перемішані з чимось мертвим і дрібнозернистим. А ще на ній застигло дещо інше. На ній застигло те, чого не передбачали жодні рольові ігри світу. Жодні чесні бої та бійки. Жодний, психічно не розладнаний, розум.

Зоребор знову й знову відвертав очі від жахливої картини: на колінах Соньки, роздряпана майже до кісток, лежала голова скривавленої туші, на яку перетворилось, ще півгодини тому дуже й повне життєвої снаги, чоловіче тіло. Шкіра в нього була буквально зідрана й перетворена на криваву масу. І ця маса була перемішана з зеленкуватим лахміттям, яке ще нещодавно являло тканину військового камуфляжного комбінезону.

А усе це ще трохи смикалось, поступово нерухоміючи, нерухоміючи, нерухоміючи… І усе оте роз‘їдали, роз‘їдали, роз‘їдали солоні краплі сліз, які падали з очей Соньки Такаманохари, що скам‘яніла, схилившись над холодіючим трупом капітана гременецької міліції Богдана Івановича Кременчука.

„Вона не має права на жалобу. Вони не мають права на жалобу. Цей світ не має права на жалобу, якщо не бажає вічно рюмсати та скніти в імлі та темряві, а прагне щомиті продовжувати жити… жити… жити!.. Жити всупереч усій безбарвності цієї клятої згуби в холодному байдужому позасмертному просторі. Жити не заради себе, а заради життя усіх створінь усього цього космосу. Вмерлих і ще не народжених. Близьких, а тим більше — далеких. Навіть отаких розгублених, як оце вони зараз… Але які, безперечно, мають право на увесь цей час і простір. Боже мій! Як добре, що Ігор не чує мене!”

— Для того щоб злетіти, необхідно відцентрувати іонні сопла, — зітхнув Зоребор, до болю в очах вдивляючись в екран із зображенням тьмяних нутрощів наглухо заблокованої шлюзової камери. Дивно, але у тій нікого не було. І нічого. В сенсі, цікавого для дослідження. Жодної порошинки у ній не було. — Тож я спробую, Соню?

— Ні. Не спробуєш. Поки що ніхто нічого пробувати не буде. Поки не розберемось, яким чином оті вихори піщані на кораблі виникають.

— Так що, так і сидітимемо на