Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Передовсім це безумовне домінування (принаймні — в теорії; реальна практика масонства, його соціальне й політичне підґрунтя наразі не є предметом розправи) морального начала, причім моральне самовдосконалення особистості, самообмеження аж до аскетизму розглядаються як неодмінна умова благотворного впливу на моральний рівень суспільства. Далі — підвищений інтерес до старозавітних книг Святого Письма, символічне й містичне їх тлумачення. Нарешті, стримане, байдуже, почасти мало не зневажливе ставлення до догматичного аспекту християнського вчення, схильність до вільного потрактовання тих чи тих постулатів і канонів, що, річ ясна, Церква оцінювала як єресь.

Якщо це так, то, можуть запитати, що заважає нам зробити наступний (і хіба, з огляду на щойно відзначене, не логічний?) крок — від «пунктів дотику» до зближення, а то й тотожності моральної філософії Сковороди й масонства?

Коротко можна так відповісти: заважає демократизм Сковороди, його поглядів, життєвих засад, філософії, демократизм у найширшому сенсі цього поняття, що було первісно чужим для масонства.

Згадаймо, щó казав Сковорода про «мартиністів». Найбільше бридить йому їхнє «відокремлювання», «осібність» («особничество»), котрі криють у собі бажання «здаватися мудрими». Хочеш мудрувати «у простоті серця», щоб бути корисним громадянином суспільства? «…Заради цього… не треба відокремлюватися». Стверджуєш любов до ближнього? Така любов «не має ніякої секти» (II, 411). У багатьох своїх творах Сковорода гостро висловлюється проти того, що він називає «брехнею церемоніальною», «марними церемоніями», «лускою», «лушпинням», «маскою». Один з розділів трактату «Вступні двері до християнської добронравності» має недвозначно визивну назву «Благочестя й церемонії — речі різні». «…Церемонія біля благочестя, — пише Сковорода, — є те, що біля плодів лист, що на зерні луска, що при доброзичливості компліменти. Коли ж маска позбавлена своєї сили, у той час залишається одна лицемірна облудність, а людина — гробом розфарбованим» (I, 149).

Тимчасом у масонстві церемонії, «правила й обряди» відігравали найважливішу роль і були спрямовані саме на опрічність, відокремлення від непосвячених. Цьому мали служити й таємничість, якою оповита була діяльність лож, і складна ієрархічність їхньої внутрішньої організації, і нагнітання застрашливих ефектів у ритуалі прийняття нових «братів» (закривавлені сорочки, націлені в заголені груди шпаги, «змішування крові» тощо), й зашифрована символіка, пишномовна, затуманена фразеологія. Все це вкупі створювало ту складну систему загорож, перепон, або, за Сковородою, «правил і обрядів», котрі, якраз і обумовлюють неприйнятну для нього «відокремленість» масонів («мартиністів»), що, на його переконання, суперечить розумінню «любові до ближнього» як «всезагального» Божого й природного, даного «всякій істоті» закону, а не як осібної прерогативи однієї якоїсь «секти». Рішуче відкидає Сковорода й такі масонські ідеї та заміри, як пошуки філософського каменя з метою перетворення всіх речей на золото, спроби винайдення еліксиру вічної молодості, що «спокусливо облещує людську суєту», «дає в думках перевагу тлінності, а в серці привід до саддукійства» (II, 412). Впадає в око, що вповні конкретні — дарма що, звісно, не вичерпні — критичні судження Сковороди про масонство явно суперечать наведеним М. Ковалинським словам філософа про буцімто «незнання» ним мартиністів, «ані розуму, ні вчення їх». Чи тут далася взнаки проста неточність біографа у переказі думок свого вчителя, а чи справді, як вважає сучасний коментатор[268], з огляду на переслідування масонства імператрицею М. Ковалинський намагався лукавими застереженнями заднім числом відвести від небіжчика найменшу підозру в порушенні «височайшої» заборони? Так чи так, а тексти Сковороди вочевидь свідчать про певну міру його обізнаності з духовно-етичними засадами масонства, що не повинно подивляти, коли взяти до уваги, що філософ спілкувався з людьми, які самі були причетні до масонства (вірогідно, його учень В. Томара), або принаймні опосередковано володіли інформацією про нього: приміром, С. Тев’яшов, який передплачував масонський часопис «Утренний свет», та хоч би й той самий М. Ковалинський — адже він протягом тривалого часу служив учителем у домі ґрафа Кирила Розумовського, чільного члена однієї з масонських лож; утім, масонами були й інші представники різних ґенерацій цієї знаменитої українсько-придворної родини.

Тут доречно завважити, що «осібність» сучасного Сковороді масонства закорінена була в дворянській природі цього руху. Не випадково в Росії до нього, з правила, входили члени родовитих і високопоставлених сімейств — Воронцових, Ґаґаріних, Єлаґіних, Куракіних, Трубецьких, Щербатових; симпатиками й ласкавцями масонів були дехто з найвищих в імперії осіб, прикладом, Пьотр III, Павел І. Сковорода, ясна річ, перебував на протилежному соціально-духовному полюсі. Всупереч наведеній вище думці М. Сумцова, він зріс якраз у зовсім іншій атмосфері, ніж та, що «живила російське масонство», так само, зазначмо, й українське (М. Антоновський, згадувані вже С. Гамалія і В. Томара, Я. Дубянський, П. Лодій, І. Мартос, Г. Орлик, А. Прокопович-Антонський, X. Чеботарьов та ін.), котре не виходило за рамці місцевого, «малоросійського» відгалуження масонства російського, загальноімперського й не було означене «національними рисами малоруського народу», як те здавалося М. Сумцову. Навіть учорашній могилянець, безпретензійний та аскетичний Гамалія, біла ворона поміж своїми московськими «братами», виглядає російським «паном», мало не вельможею порівняно з бездомним мандрівцем, «старчиком» філософом-«мужиком» Сковородою — за його власною самоідентифікацією, правдивим «сином Малоросії» і рідним «племінником України»…

Ще раз повернімося до відтвореної (наскільки повно й точно — то інша річ) М. Ковалинським його бесіди зі Сковородою. Уважний читач напевно помітив, що «мартиністів» згадано тут в одному ряду з іншими «сектами». Напрошується висновок, що критичні судження філософа про масонів, зокрема про їхню «особність», коректним буде віднести назагал до сектантства як конкретно-історичного явища.

Існує, проте, доста поширена точка зору, прихильники якої зближують, а то й ідентифікують учення і діяльність Сковороди з різними сектантськими — у власному значенні цього поняття — течіями. Пам’ятаємо, що іще за свого життя Сковороді доводилося чути на свою адресу звинувачення в єресі. Пізніше дослідник російського сектантства Ф. Ліванов у книзі «Усобники й острожники» намагається виявити аналогії між окремими пунктами філософії Сковороди й поглядами молокан, стверджуючи, поза іншим, що в членів цієї секти «ім’я Сковороди вважається заледве не Апостольським» і що значна частина його творів «у великому вжитку в молокан»[269]; автор посилається як на докази на нібито відібрані в молокан зшитки