Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

За умовами програми ГЗ / РОІ, уряд пропонує мінімальну ціну за працю, виплачуючи учасникам єдину базову зарплату. Він «продає» працю компаніям (а також державним роботодавцям поза ГЗ / РОІ) за будь-яку ціну, вищу від зарплати ГЗ / РОІ. Як і у випадку з мінімальною ціною на вовну, мінімальна ціна на працю не може безпосередньо генерувати інфляційний тиск на ринкову зарплату. Доки резервний запас праці достатньо великий, це допомагатиме стримувати ринковий тиск на зарплати загалом, оскільки уряд «продає» працю в період підйому. І саме тому, що праця — це частина затрат будь-якого виробництва, його собівартість буде стабільніша, доки програма стабілізуватиме зарплати. Як було зазначено вище, дохід і, відповідно, споживання постачальників вовни стабілізуються резервним запасом вовни; ГЗ / РОІ безпосередньо стабілізуватиме дохід і споживання працівників програми, а якщо інші зарплати й доходи завдяки програмі стануть ще стабільнішими, то це й надалі підвищуватиме макроекономічну стабільність.

Критики побоюються, що програма заохотить працівників з усіх галузей економіки вимагати вищих зарплат, і це призведе до інфляції. Однак є дві причини сумніватися в значущості наслідків. По-перше, ефективний резервний запас робочої сили сприятиме зниженню зарплатних вимог, бо роботодавці завжди матимуть можливість найняти працівників з резерву програми ГЗ / РОІ, якщо зарплатні вимоги інших працівників будуть надто високі. Цінові вимоги постачальників вовни пом’якшуються урядовим резервним запасом вовни; непоступливі постачальники вовни не зможуть підняти ціну на неї значно вище урядової ціни продажу. А ось друга причина сумніватися, що незговірливі працівники стануть вимагати підняття зарплат: що вища зарплата порівняно із рівнем ГЗ / РОІ, то більших збитків вони зазнають від втрати вище оплачуваних робочих місць. Якщо зарплата ГЗ / РОІ становить 15 доларів на годину, то цілком можливо, що працівники поза програмою, які отримують 15,50 доларів на годину, матимуть стимул вимагати 15,75 на годину. Проте вони навряд чи вимагатимуть ще вищої платні в наступні роки — просто тому, що ризикують повернутися до роботи в ГЗ / РОІ за 15 доларів на годину. Вартість втратити роботу за 20 доларів на годину не така сама, як вартість втратити роботу за 15,50 доларів на годину.

Дотичний аргумент стосується обмінного курсу національної валюти: якщо створити робочі місця, які забезпечать дохід бідним, зросте споживання, зокрема й імпорту. Це погіршить торговельний дефіцит, знецінить валюту і, можливо, пришвидшить інфляцію через ефект «переносу», що буває під час зміни обмінного курсу (ціни на імпорт зростають, коли національна валюта знецінюється проти іноземної, сприяючи інфляції цін на товари з внутрішнього споживчого кошика). Іншими словами, безробіття та бідність вважаються ціною, яку потрібно заплатити за підтримання не лише низької інфляції, а й вартості валюти. (Це пов’язано з кривою Філліпса: щоб стримувати зарплати та інфляцію, потрібно багато безробітних317).

Можна дати дві відповіді. Перша — етична. Чи повинна держава забезпечувати макроекономічну стабільність, утримуючи частину населення достатньо бідною для того, щоб вона не могла дозволити собі споживати імпортні товари? У ширшому розумінні, чи прийнятні безробіття та бідність як інструменти економічної політики, завдяки яким підтримується стабільність валюти? Чи можливо досягти цієї мети в інший спосіб? Якщо ні, то чи повинна влада країни допустити деяке знецінення валюти, щоб ліквідувати такі соціальні явища, як безробіття та бідність? Проти використання бідності та безробіття як першочергових інструментів економічної політики, використовуваних для досягнення стабільності цін та обмінного курсу, існують вагомі етичні аргументи.

Однак тезу, що програма загрожує ціновій та валютній стабільності, можна поставити під сумнів. Ми не стверджуємо, що програма не вплине на конкретний індекс цін (такий як індекс споживчих цін; див. наступний розділ) чи обмінний курс валюти. Натомість ми доводимо, що програма ГЗ / РОІ — це економічний якір для внутрішньої та зовнішньої вартості валюти, адже підвищує макроекономічну стабільність.

Упровадження програми ГЗ / РОІ не створюватиме внутрішньої інфляції, хоча може стати причиною одноразового зростання зарплат та цін загалом по економіці, що залежатиме від того, на якому початковому рівні встановлена програмна зарплата (і соціальний пакет).

Відповідно, якщо завдяки програмі ГЗ / РОІ збільшується дохід домогосподарств, так само може піднятися й попит на імпортовані товари та послуги. Навіть якщо обмінний курс валюти падає (і навіть якщо є певний ефект «переносу» на інфляцію), підтримка стабільної зарплати в програмі запобігатиме розкручуванню цінової спіралі (тобто не дасть утворитися замкнутому колу, коли ціни зростають у відповідь на ріст зарплат, які, зі свого боку, підвищуються через ціни). Якщо держава не готова дозволити торговельному дефіциту збільшуватися зі зростанням зайнятості й доходу в програмі ГЗ / РОІ, для цього їй доступні всі інструменти економічної політики, окрім тих, що змушують бідних і безробітних нести весь тягар економічних проблем. Іншими словами, держава все-таки може використовувати торговельну політику, імпортозаміщення, податки на розкіш, контроль за рухом капіталу, політику процентних ставок, податки з обороту тощо, коли хоче мінімізувати зростання тиску на обмінний курс національної валюти. (Сумнівно, що таку політику здійснюватиме багата, розвинута економіка. Пам’ятайте, що експорт — це витрати, а імпорт — вигода; щойно проблему безробіття буде ліквідовано, зникне й головний аргумент проти імпорту).

Як ми вже побачили, суверенна держава з власною валютою та плаваючим обмінним курсом завжди може фінансово подужати програму ГЗ / РОІ. Поки є працівники, готові працювати за програмну зарплату, держава може «дозволити собі» їх наймати. Вона виплачує зарплати, збільшуючи (бухгалтерськими проводками з кредиту) банківські рахунки. Ані податкові надходження, ані попит на державні облігації жодним чином не стримують витрати держави на ГЗ / РОІ.

Водночас видатки на програму ГЗ / РОІ не зростатимуть безмежно. І, як було зазначено, обсяг резерву працівників коливатиметься залежно від циклу, автоматично скорочуючись, коли приватний сектор зростає. Під час рецесії працівники, викинуті з приватного сектору, знаходять робочі місця в програмі ГЗ / РОІ, збільшуючи державні витрати і в такий спосіб стимулюючи приватний сектор, щоб він починав наймати робітників з резерву. У дослідженнях [Harvey 1989] та [Wray 1998] чисті витрати уряду на універсальну програму РОІ для Сполучених Штатів було оцінено менш ніж у 1 % від ВВП; аргентинська програма «Хефес» (обмежена програма ГЗ / РОІ; див. нижче) досягла піку валових витрат на рівні 1 % ВВП (без сумніву, ця цифра перевищує чисті витрати, бо без програми «Хефес» державі довелося б виділяти більше коштів на інші програми боротьби з бідністю).

Дехто переймається, що коливання рівня зайнятості можуть бути надто сильні, щоб ними керувати. Під час економічного спаду потрібно створювати безліч робочих місць, а на підйомі від багатьох проектів доведеться відмовитися, коли працівники виберуть працевлаштування в приватному секторі економіки. Деякі види проектів потрібно буде продовжувати, навіть якщо резерв працівників у програмі ГЗ / РОІ скоротиться: наприклад, «Їжа на колесах» — доставка гарячих обідів літнім людям. Інші проекти, такі як відновлення громадської інфраструктури чи зведення будинків для бідних «Житло для людства», в період економічного підйому будуть скорочені.

Типове коливання кількості працівників