Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Манфред перебирав ключі на кільці, доки не знайшов той, який хотів. Зауважив, що поруч із ним стоїть Ешлі.

— У тебе перерва?

— Тобто, Менні?

— Дякую за ключі, та нам ще треба керувати банком.

Ешлі всміхнулась йому так, що Рейчел зрозуміла, що він заплатить за це згодом, а також зрозуміла, що вони трахаються, а це може й не бути новиною для дружини з порожнім обличчям, що виднілася на фотографіях, але, напевно, буде новиною для двох сповнених надій пухкеньких хлопчиків на тих-таки знімках. Коли Ешлі пішла, Рейчел вирішила, що Менні зраджує дружину через її внутрішню порожнечу, але синів зраджує через те, що вони гладкі. «А ти цього й не знаєш, так, сучий ти сину?! Бо в тобі немає порядності. Тому обітниці — ті, які ти приніс у церкві чи мусив принести самому собі, — не значать нічого».

Він і не позирнув на картку для підпису, перш ніж вийти з-за столу.

— Тоді ходімо, так?

Коли вони вийшли з кабінету, дівчини в почекальні вже не було. Може, вона чекала на хлопця чи подружку? Вони домовилися зустрітися тут, бо її коханій людині треба було владнати якісь банківські справи, перш ніж вони змогли б зайти до «Чиліз» через дорогу. У банку її вже не було — принаймні в тій його частині, яку бачила Рейчел. Отже, все ясно: з нею зустрівся хлопець чи подружка і тепер вони замовляють курку «текіла-лайм» через дорогу.

Або сценарій номер два: вона розпізнала Рейчел, написала Недові, Ларсові чи комусь такому, як вони, а тепер їде додому з обґрунтованим запереченням у кишені на той випадок, якщо поліціянти раптом почнуть її розпитувати про жінку в білявій перуці, вбиту на автостоянці цього ранку десь о чверть на одинадцяту.

Менні зупинився перед дверима сховища заввишки вісім футів. Наблизився до клавіатури й натиснув на ній кілька цифр. Відступив на крок ліворуч і притиснув великий палець до іншої панелі. Двері сховища клацнули й відчинилися. Він відсунув їх назад. Тепер перед ними були ворота. Менні відімкнув їх ключами зі свого кільця, а тоді провів Рейчел у сховище.

Вони зупинилися там, в оточенні сейфових комірок, і Рейчел усвідомила, що так і не спитала у Браяна номер.

А Браян їй так його й не назвав.

Як можна годинами вчити людину підробляти підпис, тижнями, якщо не місяцями, готуватися до найгіршого сценарію, робити фальшиві посвідчення, фальшиві закордонні паспорти, обирати ідеальний банк… і все одно не назвати, блін, своїй дружині номера самої сейфової комірки?!

Чоловіки.

— …Якщо ви хочете усамітнитися.

Менні звертався до неї. Рейчел слідом за ним поглянула на чорні двері ліворуч від себе.

— Ви користувалися кімнатою для усамітнення, коли були тут востаннє?

— Ні, — мимоволі відповіла вона. — Не користувалася.

— Сьогодні вона вам знадобиться?

— Так.

Тут, напевно, було шістсот комірок. І це все — на маленьке поселення колишніх фермерів? Що туди кладуть — рецепти персикового коблера? Татів годинник «Таймекс»?

— Добре, — сказав Менні.

— Добре.

Він підвів її до середньої стіни. Вона сягнула у свою сумочку по ключ. Узяла його вказівним і великим пальцями й намацала на ньому цифри. Опустила його на долоню — 865, — тимчасом як Менні вставив у дверцята комірки під номером 865 власний ключ. Рейчел вставила свій ключ у другий замок, і вони повернули їх одночасно. Він витягнув комірку й поклав на ліве передпліччя.

— Ви сказали, що вам знадобиться усамітнення?

— Так.

Менні показав на двері самим лише підборіддям, і Рейчел відчинила їх. У крихітній кімнатці за ними не було нічого, крім чотирьох сталевих стін, столу, двох стільців і тонких білих променів від заглиблених світильників.

Менні поставив комірку на стіл. Поглянув просто на Рейчел, стоячи за якихось кілька дюймів від неї, і вона усвідомила, що цей гад насправді сподівається на якийсь «момент», наче його чари такі всепереможні та знадливі, що жінки в його присутності просто не можуть не поводитись як порнозірки.

— Вийду за кілька хвилин.

Вона пройшла на той бік столу та скинула з плеча сумку.

— Звісно, звісно. Побачимося за дверима.

Рейчел навіть не показала, що чула Менні, і озирнулась аж тоді, коли він зачинив за собою двері.

Вона відчинила комірку.

Усередині, як і було обіцяно, лежала сумка-месенджер, із якою Браян на її очах увійшов до банку чотири дні тому. Невже це було так недавно? Їй здавалося, що відтоді минула тисяча років.

Рейчел висмикнула сумку з вузької комірки та взяла за ручки, поки вона розкручувалася. Гроші лежали вгорі, як і обіцяв Браян: стоси банкнот у сто доларів, а в одному випадку — в тисячу, охайно скріплені ґумками. Вона переклала їх до своєї сумочки. Залишилося тільки шість закордонних паспортів.

Вона сягнула всередину, витягнула їх, і в її роті опинилося трохи жовчі та блювотиння: вона побачила, що паспортів лише п’ять.

Ні.

Ні, ні, ні, ні.

Вона заблагала до заглиблених світильників і холодних сталевих стін: «Ні, прошу. Не чиніть зі мною так. Тільки не зараз. Тільки не тоді, коли я зайшла так далеко. Будь ласка».

«Стримуй себе, Рейчел. Перш ніж геть зневіритися, поглянь на паспорти».

Вона розгорнула перший — на неї звідти визирнуло Браянове обличчя. Там був і останній його псевдонім: «Г’юїтт, Тімоті».

Розгорнула наступний — Калебів. Його псевдонімом було «Бранч, Сет».

Із дрожем у руках Рейчел потягнулася до третього паспорта. Вони трусилися так сильно, що їй довелося зупинитися на мить, стиснути їх у кулаки, а тоді стиснути кулаки докупи й дихати, дихати, дихати.

Вона розгорнула третій паспорт і спершу побачила ім’я: «Кармайкл, Ліндсі».

А тоді — фотографію.

Ніколь Алден.

Розгорнула четвертий паспорт: «Бранч, Кійоко». Звідти на неї дивилася Хая. Розгорнула п’ятий і останній — на дитину.

Рейчел не закричала, не почала жбурлятися предметами й не перекинула стільця.

Вона сіла на підлогу, приклала долоні до очей і вдивилась у пітьму себе самої.

«Я все життя тільки спостерігала, — думала вона. — Не діяла на жодному кроці свого шляху, а виправдовувала свою бездіяльність, кажучи, що моя справа — бути свідком. Але насправді я просто обирала не діяти.

Дотепер.

І ось до чого це мене довело. Я сама. А далі помру. Все інше — мішура. Обгортковий папір. Продажі й