Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона знайшла на дні своєї сумочки, за стосами грошей, пачку паперових хустинок і витерла кількома обличчя. Несподівано зрозуміла, що дивиться всередину сумки, де ліворуч лежать гроші, а праворуч — її ключі, її гаманець, пістолет.
І дивлячись на неї — десять хвилин чи одну хвилину, вона гадки не мала, — Рейчел кінець кінцем зрозуміла, що ніколи не зможе наставити пістолет на нього чи вдруге натиснути на спусковий гачок. Їй не ставало на це духу.
Вона його відпустить.
Без закордонного паспорта — хай Браян іде в сраку, цей документ залишиться тут — і без грошей, бо їх вона забере собі.
Та вбити його вона не могла.
А чому?
Тому що вона його кохала, хай допоможе їй Господь. Чи принаймні кохала його ілюзорний образ. Принаймні його. Ілюзію того, які почуття він у неї викликав. І не лише у фальшивому щасті їхнього шлюбу, а й навіть у ці останні кілька днів. Браянова брехня була їй симпатичніша за правду всього іншого в її житті.
Рейчел поклала пачку хустинок назад у сумочку, насунула на неї стос грошей, а тоді помітила, як зблиснув синій вініл. Він вислизнув між двома стосиками банкнот, наче картка, якою підрізають колоду.
Вона витягнула його з сумочки. То був закордонний паспорт США.
Рейчел розгорнула його.
Звідти на неї дивилось її власне обличчя — одна із фотографій, знятих тієї дощової суботи в «Ґаллерія-Молл» три тижні тому. Обличчя жінки, яка старанно намагалася видаватися сильною, та ще не досягла цього стану.
Однак вона старалася.
Рейчел поклала в сумочку всі шість паспортів разом із грішми й вийшла з кімнати.
34
Танець
Виходячи з банку, Рейчел ізнову пошукала жінку з тату на шиї та ідеальною поставою, але якщо вона й перебувала в будівлі, то Рейчел її видно не було. Зробивши поворот відразу за почекальнею, вона побачила, як Менні за вікном каси розмовляє з Ешлі, схиливши підборіддя до її плеча. Коли вона повернула ліворуч біля дверей, вони обоє підвели погляд, а Менні розкрив рота, наче зібрався гукнути їй услід, але вона вийшла через парадні двері на стоянку.
Тепер у Рейчел був ідеальний ракурс для спостереження за машинами під деревом, та й сонце грало їй на руку. Із чотирьох автівок, що залишились, явно була зайнята тільки одна. То був «шевроле», який заїхав на своє місце заднім ходом: за його кермом сидів якийсь чоловік. Тінь досі була надто сильна, щоб його риси можна було розгледіти, та голова там однозначно була чоловіча: ніби обтесана на маківці та в районі щелепи, вуха завбільшки з гаманці для монет. Нащо він приїхав, було незрозуміло: чи то хотів її вбити, чи то хотів за нею постежити, чи то просто був менеджером середньої ланки й косив від роботи, чи то зняв проститутку, яка тепер робила йому мінет, чи то був продавцем із іншого міста й зарано приїхав на зустріч, щоб уникнути затору, який стояв на магістралі I-95 у Провіденсі від восьмої до десятої.
Ідучи між автівкою «працівника місяця» і фургоном, припаркованим на місці для інвалідів, Рейчел дивилася просто поперед себе. Фургон також припаркувався заднім ходом; його відсувні двері тепер опинилися біля її лівого плеча, і вона уявила, як вони шумно відчиняються, з них тягнуться чиїсь руки й затягують її всередину.
Рейчел проминула фургон, і до неї праворуч під’їхав довгий чорний позашляховик. Вона з дивовижно відстороненим зачудуванням подивилась, як опустилося тоноване водійське вікно в машині і водій просунув руку в отвір, перш ніж вікно остаточно опустилось у дверну щілину. Водій був одягнений у темний костюм, а на одному його зап’ястку визирав манжет білої сорочки. Рейчел не додумалася сягнути в сумочку по пістолет чи бодай забігти за фургон, аби сховатися, перш ніж його рука остаточно висунулася. Тримаючи між вказівним і середнім пальцями сигарету та притиснувши голову до підголівника, він щедро пихнув димом. Водій на ходу обдарував Рейчел лінивою усмішкою, неначе кажучи: «Головне в житті — маленькі задоволення, хіба не так?»
Коли він прокотився повз Рейчел, вона засунула руку в сумочку, зняла P380 із запобіжника і, не прибираючи з нього руки, дійшла до «рейндж-ровера». Відчинила лівицею дверцята й залізла всередину. Поклала сумочку на переднє пасажирське сидіння, а знятий із запобіжника пістолет — на консоль поряд із собою, так і не прибравши пальця зі спускового гачка.
— Ти ще тут? — спитала вона.
— Відсвяткував кілька днів народження, поки тебе не було, — м’яко озвався Браян. — Якого хріна ти так довго?
— Та невже? — Вона прибрала палець із гачка, знову поставила пістолет на запобіжник і поклала його між своїм сидінням і консоллю. — Оце так ти мене вітаєш?
— Господи, сонце, ти прекрасна. Це якась обнова? А ще ти, здається, схудла на кілька фунтів. Щоправда, ти цього ніколи не потребувала.
— Іди в сраку, — промовила Рейчел і з подивом почула, як захихотіла після цього.
Він засміявся.
— Звиняй. Як усе минуло? До речі, якщо вже розмовляти далі, то тобі, мабуть, варто завести мотор і вдатися до трюку з телефоном.
Вона ввімкнула машину.
— А вони не могли б подумати, що я не тримаю мобільного в руках?
— У тебе нема навушників на голові, а їдеш ти в машині 1992 року випуску.
Рейчел приклала до вуха телефон.
— Твоє зверху.
— У банку знайшовся кріт?
Рейчел виїхала з паркувального місця й повернула до виходу.
— Важко сказати. У почекальні була дівчина, щодо якої я досі не впевнена.
— Як щодо стоянки?
— Один чувак у машині в зоні для працівників. Не могла зрозуміти, стежить він за нами чи ні.
Рейчел дісталася дороги.
— Звертай праворуч, — велів Браян.
Вони поїхали по некрутому підйому, а тоді проминули скупчення дощатих будинків — здебільшого червоних, подекуди блакитних, хоча решта вже полиняли і стали буро-сірі, як старі бейсбольні м’ячі. Проїхавши повз будинки, вони дісталися прямої дороги між двома пасовиськами, що тягнулися по кілька миль. Таке блакитне небо, яке здіймалося перед Рейчел тепер, вона досі бачила лиш у снах і старих кольорових фільмах. У південно-східному його кутку збиралося скупчення білих хмар, але воно не кидало тіні на поля. Рейчел розуміла, чому Браян обрав цю дорогу: там багато миль не траплялося перехресть. Виглядало на те, що перед ними залишки джонстонської фермерської громади.
— Ну що? — сказав Браян десь за дві милі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після падіння, Денніс Ліхейн», після закриття браузера.